0-800-50-00-14
(050) 336-86-07
E-mail: zn@znannia.com      
Графік: Пн - Пт 8.30 - 17.30  Замовлення виконуються 1-3 дні.
Кошик
Назад

Київ Григора Тютюнника (1931–1980)


    Серед багатьох знаменитих мешканців Адріївського узвозу, який називають і «київським Монмартром», і душею старого міста, що звивистою стрічкою зв’язує давній «Княжий град» з торгово-ремісничим Подолом, був і Григір Тютюнник. На будинку навпроти Андріївської церкви, де він жив у 1960-х роках, нині красується меморіальна дошка.

   Якщо прийти сюди рано-вранці, можна послухати київську тишу і помилуватися Андріївською церквою, осяяною першими вранішніми променями. Тоді згадується картина, змальована Григором Тютюнником у його чудовій київській повісті «День мій суботній»:

   «Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати… і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м'ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів».

  На початку Андріївського гостинно розчиняє двері єдиний у Києві музей вулиці, що висвітлює історію Узвозу, знайомить із його відомими мешканцями і називається «Музей однієї вулиці». Одна з експозицій музею присвячена Григору Тютюннику, який любив місто, тільки не таке, де всі поспішають, штовхаються, не помічають одне одного.

 
 І знову звернімося до героя вже згадуваної повісті «День мій суботній»:

 
    «Колись я чув у натовпі на тротуарі тоненький дитячий голосок: "Мамо, а куди люди поспішають?"
  "Не знаю", – сказав би я тій дитині. Бо таки не знаю. А спитав би хоч одного з нас: "Ти бачив сьогодні сонце? А чи бачив згорблену бабусю з порожніми від самотності очима? Чи чув, як пахло дощем, коли він був ще десь далеко-далеко за містом? "

   Нічого ми не бачили й не чули.

  Ця думка інколи так і підстьобує мене заволати на всю вулицю, на все місто: "Люди! Схаменіться. Адже ви добровільно, щодня, щомиті відмовляєтесь від насолоди життям, таким коротким. Ви більше дієте, ніж думаєте. Більше знаєте, ніж відчуваєте. Бо вам – ніколи! "»

  Отже, робимо висновки? Хочемо стати щасливішими – давайте відчинимо зранку вікно і посміхнемося сонцю.




                                                                                                                                            © Юлія Книжна 
5 2)