Замовлення обробляються 1-3 дні
При замовленні
від 500 грн безкоштовна доставка



ДЕТАЛЬНІШЕ ПРО АКЦІЇ 

E-mail: zn@znannia.com      
Тел.: (050) 336-86-07

Графік: Пн - Пт 8:00-16:30 
Сб, Нд - вихідні дні



Кошик
Назад

Поема всеперемагаючого оптимізму. Іван Багряний про народження роману «Тигролови»

        Книга різними шляхами може приходити до читача. Якщо вона цікава, то завжди хочеться побільше дізнатися про історію її виникнення, умови написання. Особливо, коли книгою українського письменника-емігранта зачитується весь світ, як трапилося з романом Івана Багряного (1906–1963) «Тигролови», а ми змогли познайомитися з нею лише в 1991 році, через 28 років після смерті письменника. На численні прохання читачів, захоплених пригодницьким романом «Тигролови», написаного в 1944 році, автор розповідає цікаву історію його створення. У 1956 році в емігрантській газеті «Українські вісті» Іван Багряний помістив статтю «Народження книги», де згадував, як писалася ця перша його велика прозова річ. Через десяток років письменник почав усвідомлювати, що тоді робота над романом його врятувала:

      «Буває так, що книга для самого автора стає більше, аніж хліб, сам процес її приходу стає для автора рятівничим колом серед розбурханого океану смерти. І якраз тому вона, книга, має печать... поеми всепереможного оптимізму... Для мене це була зовсім не книга, це було щось більше. Це було рятункове коло, яке мене так чудесно втримало на поверхні... На поверхні віри. На поверхні життя. На поверхні творчої, оптимістичної свідомости. На поверхні гордого людського спокою, якщо хочете…»

      Рятуючись від переслідувань, Іван Багряний у 1943 році опинився в Західній Україні, де допомагав підпіллю. Однак його почало розшукувати гестапо, тому певний час Багряному довелося переховуватись на конспіративній квартирі. Просто сидіти і чекати, коли тебе викриють? Тут йому згадалась нещодавня розмова з Аркадієм Любченком, якому він жартома розповів про мрію написати роман про мешканців Зеленого Клину, де він перебував у засланні. Тоді його слова сприйнялись як жарт, але зараз Іван вхопився за цю ідею, «як топлений хапається за соломинку. Ця рятівнича соломинка: втекти від усього цього жаху, заглушити настирливе і підле чекання смерти, втекти в інший світ!»

     Ця втеча в інший світ тривала 14 днів. Саме за стільки був написаний чудовий оптимістичний пригодницький роман. На початку 1944 року книга здобула першу нагороду на літературному конкурсі у Львові і була надрукована у львівському журналі «Вечірня година». Уже в 1947 році вона вийшла окремим виданням у Німеччині, куди емігрував письменник. Невдовзі книга була перекладена німецькою, англійською, французькою, голландською та іншими мовами і мала великий попит у за­кордонних читачів, особливо в Західній Німеччині, де розходилась великими тиражами. Невідомою вона залишалась лише на батьківщині автора. Але настали інші часи, і сьогодні ми теж можемо насолодитися захопливим сюжетом, сильними героями та вражаючими описами, якими зачитувався весь світ.

      «Я не просто писав — я жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності набагато разів. Так відтворюють життя тільки перед жахом його втрати. Але, живучи ще раз, живучи наново, я оминав жах. Бо того жаху тоді не було, бо смерть тоді була смішна і жалюгідна. І я хотів її й тепер зробити жалюгідною. Я хотів над нею посміятися, познущатися, скасувати її раніше, ніж вона познущається наді мною і скасує мене».

      «Мені не треба було нічого вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч потрапив до неї невільником… Усі ці люди були тими, з ким я міг переживати втіху розмов на материній мові в далекій чужині та ще й невільником. Ті люди ніколи не випадуть з моєї пам’яті…»

      «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний-закосичений цвітом.
Час ішов по нетрях, час ішов по жилах — рухав у них кров, змушував серце тремтіти так, як тремтить лист під промінням сонця в діамантових росинках…
То йшла молодість, і ні до кого їй нема ніякого діла. То йшло життя, тріумфуючи. Життя — як мерехтливий сонячний простір, як безмежна, заквітчана падь Голуба».



                                                                                                                                                                              © Юлія Книжна 

0 0)