Чарлі Бон і таємничий дар
Рецензія на книжку «Чарлі Бон і таємничий дар» Дженні Німо. – «Знання». – пер. Марії Головко.
Серія книжок Дженні Німмо «Діти Червоного короля» розпочалася на початку 2000-их і з того часу розрослася до восьми частин (а готується до виходу й дев’ята!), більшість з яких було перекладено понад як двадцятьма мовами. Сама ж Дженні почала писати ще у 70-их роках минулого століття, відтак у Великобританії її знають і люблять уже кілька поколінь юних читачів. На батьківщині Дженні Німмо має стабільно велике коло фанатів, є відомою та популярною, однак вона – не автор першого ешелону. Її марно порівнювати з Ролінґ, Рідделом та Стюартом, Ґейманом, Далом… однак впізнаваний стиль та химерна вигадливість заохочують і інтригують все нових і нових читачів.
На диво, до українських читачів її книжки доходять лише зараз зусиллями видавництва «Знання», яке вже кілька років не словом, а ділом засвідчує, що воно – новий потужний гравець на ринку перекладної літератури. Український переклад виконала Марія Головко, яка вже знана завдяки своїм перекладам творів Кіплінґа, О. Генрі, Конрада… Слід відзначити, що переклад «Чарлі…» Марії вдався, хоча на сторінках і трапляються редакторські огріхи, які безумовно буде усунуто у перевиданнях книжки… Чому я думаю. Що перевидання не забаряться? Зараз розповім.
На відміну від багатьох інших авторів фентезі, Дженні Німмо не вигадує новий світ, а поселяє своїх героїв у звичайному англійському містечку. Обдаровані магічними вміннями діти ходять до школи разом зі звичайними хлопчиками і дівчатками, хоча саму школу та її звичаї не назвеш звичайними аж ніяк. Важко уявити, щоб лагодити шибки в Гоґвортс завітали склярі-маґли, а ось для Академії Блура це – звична справа. Тим більше, що шибки там б’ються регулярно.
Саме до такої школи і потрапляє десятирічний Чарлі, який раптом виявляє дар чути голоси з фотографій. Герой цей класичний, певною мірою трафаретний. Хлопчик, який має трагічно загиблого, чи не загиблого?) батька, злих родичок, якось споріднений з «темними», але сам є «світлим», та ще й отримує загадковий магічний артефакт. Між тим, така «трафаретність не дратує, а дозволяє одразу на злам голови поринути у геть не трафаретні пригоди.
Важлива ідея книжки - опір системі. Це важлива складова успішної історії, зведена в абсолют у останніх бестселерах типу «Голодних Ігор» чи «Дивергента», успішно використана у Гаррі Поттері (надто у п’ятій частині «Гаррі Поттер і Орден Фенікса»). У «Чарлі…» цей опір відчувається і у школі, і в родині. Фінальна сцена у школі – класичний бенкет переможців, які порушили всі можливі правила, і перемогли.
Магічна складова теж нетипова. Природу магії в першій частині ще не пояснено, однак здається, вона непередбачувана, загадкова і недоступна навіть самим «обдарованим». Хтось може чути голоси, хтось – розбивати електричні лампочки, а ще хтось – можливо – навіть літати! І всі ці маги – нащадки Червоного Короля, який ніби й жив давно-предавно, і ніби й існує так чи інакше, скеровуючи свою волю через котів і їхнього таємничого опікуна містера Ливохісного (комплімент перекладачу!).
Пригоди, описані у книжці, досить небезпечні. Чого вартий санкціонований дирекцією похід у розвалений замок. При цьому директор зовсім не проти, щоб один із учнів там ненароком пропав. Переслідувачі Чарлі, які поклали око на таємничий футляр, довірений йому незнайомкою, також не в тім’я биті. Вони готові калічити, влізати у свідомість, підставляти і оббріхувати. Та й сама загадка, з якої стикається Чарлі, теж не для слабкодухих. Знайти дівчинку, яку колись обміняли на футляр! Неабияка халепа для десятирічного хлопчика. Між тим, стиль оповіді, калейдоскопічність і загальний рівень драматургії дозволяють рекомендувати книжку саме ровесникам Чарлі – дітям 9-12 років.
На жаль, калейдоскопічність не дозволяє як слід розсмакувати особливості цієї магічної школи. Читачу лишається лише сподіватися, що у наступних частинах Дженні повідає нам більше фактів про навчальний процес, стиль викладання учителів, особливості предметів і оцінювання. Тоді ми й порівняємо Академію Блура з Гоґвортсом, млином Пройслера, школою на острові Рок та іншими чарівницькими освітніми закладами. Поки що похмура Академія Блура найближче до згаданого млина…
Деталі книжки не вражають, у них марно шукати глибини смислів. Традиційна історія зрадника, який закладає своїх заради обіцяного рахат-лукуму в цій книжці бліда і невиразна. Родинні конфлікти прямолінійні. Стосунки головного героя з матір’ю – близькі але формальні. Матір. Як і деякі інші герої, виконують суто декоративну функцію. Можливо, вони розкриються по-новому у продовженні. А поки що – просто розслабитися і отримувати задоволення від того, що добро неодмінно перемагає зло, встановлюючи хистку рівновагу темряви і світла, простого і правильного, магічного і буденного. Всього цього у книжці Дженні Німмо вдосталь!
Володимир Чернишенко
Серія книжок Дженні Німмо «Діти Червоного короля» розпочалася на початку 2000-их і з того часу розрослася до восьми частин (а готується до виходу й дев’ята!), більшість з яких було перекладено понад як двадцятьма мовами. Сама ж Дженні почала писати ще у 70-их роках минулого століття, відтак у Великобританії її знають і люблять уже кілька поколінь юних читачів. На батьківщині Дженні Німмо має стабільно велике коло фанатів, є відомою та популярною, однак вона – не автор першого ешелону. Її марно порівнювати з Ролінґ, Рідделом та Стюартом, Ґейманом, Далом… однак впізнаваний стиль та химерна вигадливість заохочують і інтригують все нових і нових читачів.
На диво, до українських читачів її книжки доходять лише зараз зусиллями видавництва «Знання», яке вже кілька років не словом, а ділом засвідчує, що воно – новий потужний гравець на ринку перекладної літератури. Український переклад виконала Марія Головко, яка вже знана завдяки своїм перекладам творів Кіплінґа, О. Генрі, Конрада… Слід відзначити, що переклад «Чарлі…» Марії вдався, хоча на сторінках і трапляються редакторські огріхи, які безумовно буде усунуто у перевиданнях книжки… Чому я думаю. Що перевидання не забаряться? Зараз розповім.
На відміну від багатьох інших авторів фентезі, Дженні Німмо не вигадує новий світ, а поселяє своїх героїв у звичайному англійському містечку. Обдаровані магічними вміннями діти ходять до школи разом зі звичайними хлопчиками і дівчатками, хоча саму школу та її звичаї не назвеш звичайними аж ніяк. Важко уявити, щоб лагодити шибки в Гоґвортс завітали склярі-маґли, а ось для Академії Блура це – звична справа. Тим більше, що шибки там б’ються регулярно.
Саме до такої школи і потрапляє десятирічний Чарлі, який раптом виявляє дар чути голоси з фотографій. Герой цей класичний, певною мірою трафаретний. Хлопчик, який має трагічно загиблого, чи не загиблого?) батька, злих родичок, якось споріднений з «темними», але сам є «світлим», та ще й отримує загадковий магічний артефакт. Між тим, така «трафаретність не дратує, а дозволяє одразу на злам голови поринути у геть не трафаретні пригоди.
Важлива ідея книжки - опір системі. Це важлива складова успішної історії, зведена в абсолют у останніх бестселерах типу «Голодних Ігор» чи «Дивергента», успішно використана у Гаррі Поттері (надто у п’ятій частині «Гаррі Поттер і Орден Фенікса»). У «Чарлі…» цей опір відчувається і у школі, і в родині. Фінальна сцена у школі – класичний бенкет переможців, які порушили всі можливі правила, і перемогли.
Магічна складова теж нетипова. Природу магії в першій частині ще не пояснено, однак здається, вона непередбачувана, загадкова і недоступна навіть самим «обдарованим». Хтось може чути голоси, хтось – розбивати електричні лампочки, а ще хтось – можливо – навіть літати! І всі ці маги – нащадки Червоного Короля, який ніби й жив давно-предавно, і ніби й існує так чи інакше, скеровуючи свою волю через котів і їхнього таємничого опікуна містера Ливохісного (комплімент перекладачу!).
Пригоди, описані у книжці, досить небезпечні. Чого вартий санкціонований дирекцією похід у розвалений замок. При цьому директор зовсім не проти, щоб один із учнів там ненароком пропав. Переслідувачі Чарлі, які поклали око на таємничий футляр, довірений йому незнайомкою, також не в тім’я биті. Вони готові калічити, влізати у свідомість, підставляти і оббріхувати. Та й сама загадка, з якої стикається Чарлі, теж не для слабкодухих. Знайти дівчинку, яку колись обміняли на футляр! Неабияка халепа для десятирічного хлопчика. Між тим, стиль оповіді, калейдоскопічність і загальний рівень драматургії дозволяють рекомендувати книжку саме ровесникам Чарлі – дітям 9-12 років.
На жаль, калейдоскопічність не дозволяє як слід розсмакувати особливості цієї магічної школи. Читачу лишається лише сподіватися, що у наступних частинах Дженні повідає нам більше фактів про навчальний процес, стиль викладання учителів, особливості предметів і оцінювання. Тоді ми й порівняємо Академію Блура з Гоґвортсом, млином Пройслера, школою на острові Рок та іншими чарівницькими освітніми закладами. Поки що похмура Академія Блура найближче до згаданого млина…
Деталі книжки не вражають, у них марно шукати глибини смислів. Традиційна історія зрадника, який закладає своїх заради обіцяного рахат-лукуму в цій книжці бліда і невиразна. Родинні конфлікти прямолінійні. Стосунки головного героя з матір’ю – близькі але формальні. Матір. Як і деякі інші герої, виконують суто декоративну функцію. Можливо, вони розкриються по-новому у продовженні. А поки що – просто розслабитися і отримувати задоволення від того, що добро неодмінно перемагає зло, встановлюючи хистку рівновагу темряви і світла, простого і правильного, магічного і буденного. Всього цього у книжці Дженні Німмо вдосталь!
Володимир Чернишенко
30.07.2020
