Письменнику, етнографу, педагогу Анатолію Свидницькому довелося жити і творити у складних умовах царського режиму. Уже в дев’ятирічному віці він пройшов справжню школу життя в Крутянському духовному училищі, де основним методом виховання і заохочення учнів було тілесне покарання — биття різками, а розмовляти дозволялося виключно російською мовою. За вживання українських слів на шию вішали ганебну табличку («ноту»). Часто учні тікали з бурси, після чого їх знаходити і тяжко карали. Атмосферу жорстокості та лицемірства, що спотворювала здорові натури вихованців бурси, А. Свидницький згодом описав у своєму романі «Люборацькі», що став історичним документом свого часу. Після училища хлопець навчався у Подільській семінарії, яку всупереч волі батька-священника невдовзі залишив і вступив до Київського університету — спочатку на медичний, а згодом на філологічний факультет. Студент тяжко бідував: у кімнатці на Подолі, яку він винаймав, були тапчан, столик та два мішки сухарів, які рятували від голоду. Далі були: вчительська і громадсько-освітня діяльність у Миргороді, робота акцизним чиновником у Козельці та нещасливий шлюб з донькою козелецького лікаря, яка не розділяла високих поривань чоловіка. Незначний літературний заробіток і мізерна платня на службі не могли забезпечити сім’ю, в якій вже було четверо дітей. Ці обставини підірвали і так слабке здоров’я А. Свидницького. Помер він у віці 37 років у Києві. В творчому доробку митця твори різних жанрів — поезії-пісні на власні мелодії, новаторські оповідання про життя маргінальних верств суспільства (конокрадів, жебраків, фальшивомонетників) фольклорно- етнографічні та філологічні праці.