Павло Тичина

Дата народження	23 січня 1891 р.
Дата смерті	16 вересня 1967 р.

Поет, художник і музикант Павло Тичина був зовсім непомітним донжуаном у нашій літературі. Завдяки есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності» про Тичинину Беатріче – єдину, кого той називав «коханою», – справжнім романтичним коханням поета вважають Наталку Коновал. На одній із «субот» у Михайла Коцюбинського юний Тичина не відразу звернув увагу на мовчазну, несміливу гімназистку Наталю, захопившись спочатку її говіркими кузинами – Інною і Поліною. А через два роки, в 1915-му, випадково зустрів її, гостюючи в поета Володимира Самійленка в Добрянці. Туди Наталя приїхала нібито на вчительську практику, а насправді хвора на сухоти дівчина хотіла подихати сосновим повітрям, щоб трохи зміцнити рештки легенів. Павло так і не дізнався про її смертельну недугу. Скільки радощів і натхнення принесло молодому поету те пристрасне кохання, якому присвятив одні з кращих поезій «Зоставайся, ніч настала...» та «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Але закоханим не судилося бути разом. Тичина поїхав у Київ, восени поховав матір, а взимку його попросила приїхати Інна Коновал... Після довгої морозної дороги, сидячи біля грубки, він читав листа, якого дала Інна. Там було лише чотири слова: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Недосяжною мрією залишилася любов на все життя... За два роки до своєї смерті поет написав вірш «Я кличу тебе», що залишився ненадрукованим:


Той сад, і ніч, і зорі –
Де вони тепер?
Згадай, як весна цвіла,
зі мною ти радо йшла.
А в серці – мов крик...
А серце розривалось,
бідне, прощалось
з тобою навік.