Дивак : оповідання та казки / Григір Тютюнник ; іл. Соломії Ковальчук. — К. : Знання, 2026. — 158 с

Тютюнник, Григір
Дивак : оповідання та казки / Григір Тютюнник ; іл. Соломії Ковальчук. — К. : Знання, 2026. — 158 с.

Твори Григора Тютюнника (1931—1980), включені до цієї збірки, по праву можна назвати маленькими шедеврами. Читаючи їх, переймаєшся і болем пораненої війною дитячої душі, і трепетом та ніжністю героїв у ставленні до навколишнього світу, гармонії з яким вони прагнуть, і великими та малими людськими проблемами, багато з яких досі належним чином не осмислені й не вирішені. Персонажі творів Григора Тютюнника стають нам до болю рідними
і залишаються в серці на все життя.
УДК 821.161.2

Дивак................................................................................3
Сито, сито......................................................................18
В сутінки ........................................................................30
Комета ...........................................................................41
Перед грозою ................................................................51
Кленовий пагін ..............................................................64
Лісова сторожка ............................................................72
Однокрил .......................................................................83
Нічний злодій .................................................................90
Як спіймали розбишаку .................................................96
Додому, додому… ........................................................101
Біла мара ......................................................................104
Бушля .............................................................................111
Ласочка ..........................................................................115
Громовик ........................................................................120
Степова казка ................................................................123
    Забутий курінь ..........................................................124
    Як свисне бабак… ......................................................130
    Небезпечний приятель .............................................142
    Ходи, біда, стороною ................................................154

На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна — бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прі­рвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:
— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.
Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором’язливі, як стрижені допризов­ники.
Iще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:
— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!
Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.
В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається. Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.
Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хо­тів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами у Олеся ворушилось коріння — помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф’яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б’ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.
— Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!
— Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. — Він ще молодий.
Дітвора сміється: дивак.
А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:
— Бий зрадника!
Підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями.
Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги, — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком, долаючи пружний струмінь. I ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він, біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Iди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: “Добридень, дядьку! Як поживаєте?” Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся і застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.
— Пусти, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.
Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.