Дороги, які ми вибираємо, та інші оповідання / О. Генрі ; пер. з англ. Олександра Гончара. — К. : Знан­ня, 2026. — 191 с. — (Класна література).

О. Генрі
Дороги, які ми вибираємо, та інші оповідання / О. Генрі ; пер. з англ. Олександра Гончара. — К. : Знан­ня, 2026. — 191 с. — (Класна література).
О. Генрі (Вільям Сідні Портер, 1862—1910) — видатний американський письменник, всесвітньо визна­ний майстер жанру короткої оповіді. Своїми гумором та гуманізмом він перетворює прозу життя маленьких людей на повчальні казки про вічні цінності, і байдуже, де відбувається дія — на Дикому Заході чи в бетонних нетрях Нью-Йорка. До збірки увійшли найбільш яскраві та неодноразово екранізовані твори О. Генрі з його надзвичайно багатої та різнопланової літературної спадщини.

УДК 821.111

Зміст

Дороги, які ми вибираємо ...................................................................3
Дари мудреців ...................................................................................9
Кімната на горищі ............................................................................16
Жертви любові .................................................................................24
Поліцейський і хорал ........................................................................32
Через двадцять років ........................................................................40
Облудний блиск ...............................................................................45
Через кур’єра ...................................................................................53
Заправлена лампа ............................................................................58
Маятник ..........................................................................................73
Заради традиції ................................................................................79
Російські соболі ................................................................................86
Пурпурова сукня ..............................................................................94
Втрачений рецепт ...........................................................................101
Останній листок ..............................................................................108
Граф і весільний гість ......................................................................116
Серце і хрест ..................................................................................124
Санаторій на ранчо .........................................................................139
Принцеса та лев .............................................................................157
Персики .........................................................................................165
Комедія цікавості ............................................................................172
Споріднені душі ..............................................................................178
Поки чекає авто ..............................................................................184

У невеликому районі на захід від Вашингтон-сквер вулиці геть переплуталися та розбилися на маленькі смужки, які називають провулками. Ці “провулки” утворюють химерні кути та криві. Трапляється, що одна вулиця перетинає саму себе раз, а то й двічі. Одному художнику колись пощастило виявити дуже цінну властивість цієї вулиці. Уявіть собі збирача боргів з рахунком за фарби, папір і полотна, який, ідучи цим маршрутом, раптом зустрічає самого себе, що повертається без жодного цента, сплаченого за рахунком!
У пошуках вікон, що виходять на північ, шпилів XVIII століття, голландських мансард і малої кварт­плати у химерний старий квартал Гринвіч-Вілледж налетіли митці. Трохи згодом вони притягли з Шостої авеню декілька олов’яних кухлів та пару жаровень і стали “колонією”.
Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. “Джонсі” — це зменшувальна форма імені Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Зустрілися вони за табльдотом у “Дельмоніко” на Восьмій вулиці. З’ясувавши, наскільки близькі їхні захоплення мистецтвом, салатом з цикорію та широкими рукавами, стягненими на зап’ястку, вони винайняли спільну студію.
Це було у травні. А в листопаді колонією роз­повзся, торкаючись то тут, то там своїми крижаними пальцями, холодний, невидимий незнайомець, якого лікарі називають Пневмонією. По Іст-сайду цей убивця гуляв сміливо, залишаючи за собою десятки­ жертв, але тут, у лабіринті вузеньких, порослих мохом вулиць, нога його ступала повільно та обережно.
Містера Пневмонію не назвеш “шляхетним старим джентльменом”. Недокрівна від каліфорнійських зефірів крихітна Джонсі була занадто легкою здобиччю для цього старого бовдура із закривавленими руками, який страждає на задишку. Тож він звалив її з ніг, і тепер вона майже нерухомо лежала у своєму фарбованому залізному ліжку й дивилася крізь маленькі шибки голландського вікна на голу стіну цегляного будинку навпроти.
Одного ранку стурбований лікар одним лише рухом кудлатої, сивої брови покликав Сью у коридор.
— У неї один шанс із... скажімо, десяти, — сказав він, збиваючи ртуть у термометрі. — І цей шанс залежить від того, чи хоче вона жити. Уся фармакопея втрачає сенс, коли люди діють в інтересах власника похоронного бюро. Ваша маленька подруга вирішила, що вона вже не одужає. Про що вона думає?
— Вона... Вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, — відповіла Сью.
— Намалювати? Дурниця! А чи не думає вона про щось справді варте того, щоб про нього думати? Про чоловіка, наприклад...
— Чоловіка? — перепитала Сью дзвінким, як дримба, голосом. — Хіба чоловік вартий того, щоб... Ні, лікарю, нічого такого!
— А, шкода, — сказав лікар. — зроблю все, що тільки може наука, яку я представляю. Але коли мої пацієнти починають рахувати карети у своїй траурній процесії, цілюща сила ліків зменшується вдвічі. Якщо вам вдасться зробити так, щоб вона хоч раз поцікавилася фасоном рукавів, який буде модним цієї зими, її шанси зростуть з одного з десяти до одного з п’яти. Це я вам обіцяю.
Коли лікар пішов, Сью вибігла у майстерню з японською серветкою і плакала доти, доки та не перетворилася на м’яку масу. Тоді вона з хоробрим виглядом, насвистуючи регтайм, увійшла до кімнати Джонсі зі своєю ескізною дошкою.
Джонсі, така худа, що її майже не було видно під ковдрою, лежала лицем до вікна. Подумавши, що вона спить, Сью перестала свистіти.
Вона прилаштувала дошку і почала малювати ілюстрацію до оповідання в журналі. Молоді художники змушені торити собі шлях до Мистецтва, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, що їх пишуть молоді письменники, торуючи собі шлях у Літературу.
Коли Сью робила замальовку фігури героя — ковбоя з Айдахо в елегантних штанях і з моноклем, то почула тихий звук, який повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.
Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилася у вікно і рахувала — у зворотному порядку.
“Дванадцять” — сказала вона, а трохи згодом: “одинадцять”. А тоді: “десять”, “дев’ять”, а потім майже одночасно: “вісім” і “сім”.
Сью уважно подивилася у вікно. Що вона там рахує? За вікном було видно лише порожній, похмурий двір і, за двадцять футів, — голу стіну цегляного будинку. Цією цегляною стіною вився старезний, сучкуватий плющ. Холодний подих осені відривав його листочки від стебла, залишивши вже майже голий скелет, який чіплявся за потріскані цеглини.
— Що таке, дорогенька? — запитала Сью.
— Шість, — сказала Джонсі майже пошепки. — Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. У мене аж голова розболілася, поки я їх усіх порахувала. А тепер рахувати так легко. Ось іще один полетів. Залишилося лише п’ять.
— П’ять чого, дорогенька? Скажи своїй Сьюді.
— Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я про це знаю уже три дні. Хіба лікар не сказав тобі?
— Ох, більшої дурниці мені ще не доводилося чути, — глузливо обурилася Сью. — Який стосунок має листя старого плюща до твого одужання? Нечемне дівчисько, колись він тобі так подобався... Не будь такою дурненькою. Сьогодні вранці лікар сказав мені, що твої шанси на швидке одужання... Чекай, як це він сказав... Він сказав, що твої шанси десять до одного! А це не менше, ніж у кожного ньюйорківця, котрий їде у трамваї або проходить повз новий будинок. Випий трохи бульйону і дозволь Сьюді повернутися до малювання, щоб вона змогла продати ілюстрацію редактору і купити своїй хворій дитині портвейну, а собі — ненажері — котлет зі свинини.
— Вина можеш більше не купувати, — сказала Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. — О, ще один полетів. І бульйону я не хочу. Залишилось лише чотири. Я хочу побачити, як падає останній, перш ніж стемніє. Тоді і я відійду.
— Джонсі, дорогенька, — сказала Сью, схиляючись над подругою, — пообіцяй, що заплющиш очі і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу роботу. Ці малюнки я мушу віддати завтра. Я б закрила вікно шторами, але мені потрібне світло.
— А ти не могла б малювати в іншій кімнаті? — холодно запитала Джонсі.
— Краще я буду поруч із тобою, — відповіла Сью. — Крім того, я не хочу, щоб ти постійно дивилася на ті дурні листки.
— Скажеш мені одразу, як закінчиш роботу, — мовила Джонсі, заплющуючи очі, і лягла, бліда та непорушна, наче повалена статуя. — Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я втомилася чекати. Я втомилася думати. Я хочу звільнитися від усього і полетіти вниз, все нижче й нижче, як один із тих нещасних, втомлених листків.
— Спробуй заснути, — сказала Сью. — Я мушу покликати Бермана. Він позує мені для картини золотошукача-відлюдника. Повернуся за хвилину. Не рухайся, поки я не повернуся.