Дорослі зненацька. Серія ''Скарби: молодіжна серія'' / Сергій Гридін. — К., 2024. — 111 с., тв. пал.

   — Доброго ранку тобі, славна дівчино Марино, — вклонився з дивним реверансом. — Як вам спалося і чи снились яскраві сни? — приклав руку собі до грудей.
   — Мені наснився лицар на білому коні, який подарував мені норкове манто і своє серце! — із усмішкою відреагувала Марина. Вона була невисокою брюнеткою із заплетеним у дитячі кіски волоссям та пірсингом у губі, в носі та кількома сережками у правому вусі. Мішкуватий джинсовий комбінезон приховував її фігуру.
   — Ви, як завжди, чарівні, — схопив Тимофій дівчину за руку, роблячи вигляд, що хоче поцілувати її пальці.
   — А ти, як завжди, клоун нещасний! — висмикнула руку Марина.
   — Чому ж нещасний? — заперечив Тимофій. — Я щасливий, що можу бачити вас, прекрасна феє, — помахав у повітрі рукою, імітуючи якісь чарівні рухи.
   — Малий ти ще, — відмахнулась дівчина. — Зелений, як недостиглий помідор! Хоча дівчата, певно, штабелями падають, — зробила несподіваний висновок.
   — Однак моє серце назавжди віддане вам, — ще раз шляхетно нахилився всім тілом Тимоха.
   — От тільки не треба мені тут казочки розповідати, — похитала головою дівчина. — Всім вам тільки одне і треба.
   — Так! Нам потрібна лише ваша любов, — патетично вигукнув хлопець, усміхнувшись.
   — Ага! Полюбилися, і на вихід. А ми потім розгрібай вашу любов, — зітхнула Марина, певно, згадавши якийсь не дуже позитивний життєвий досвід. — Не зли мене! Он букет, ось адреса. За сорок хвилин маєш бути там, — кивнула на упаковані квіти і папірець з назвою вулиці.
   Тимофій задоволено реготнув. Злегка “тролити” Марину було його улюбленим заняттям. Та й їй, судячи з усього, настрій підіймало. Жилося ж не надто весело! Дівчина переїхала з Макіївки до Києва нещодавно, після того, як у її місті внаслідок пережитих обстрілів запанувала анархія. Щось там, очевидно, сталося не дуже приємне, хоча Маринка ніколи про те не говорила. Так, якісь іноді не зовсім зрозумілі фрази, що виказували весь негатив спілкування з “ДНРівцями”.
   Жила вона тепер у якомусь гуртожитку, вчитись далі змоги не мала, хоча перед тим опановувала професію психолога у Донецькому університеті. Іноді впадала у якийсь дивний транс, “зависала” на якийсь час, не чуючи навколишніх, але з квітами працювала, як професіонал, і компонувала дивовижні букети. Крім того, Тимоха підозрював, що вона спить з Гариком, хоча на щось серйозне у цих відносинах не варто було сподіватись.
   — Бувайте, королево, — помахав рукою Тимофій, затиснувши в іншій букет.
   — Іди, бідо! — всміхнулася дівчина, але хлопець її вже не чув. Він квапливим кроком прямував до підземного переходу з великою літерою “М” над ним.
   Цього разу Тимофій таки списав поїздку з карти. Стрибати з квітами було незручно і зовсім не солідно. Людей на ескалаторі було мало. Час робочий, район тут зовсім не туристичний. Тимоха, не чекаючи, допоки його довезуть рухомі східці, швидко збіг донизу, зупинився на пероні, очікуючи потяга. За хвилину зайшов до вагона, поправив рюкзак на плечі, іншою рукою міцно тримав букет. Від рвучкого початку руху похитнувся, спробував схопитися вільною рукою за поручень, але не встиг, заточився і, на завершення, всівся на сидіння лавки. І все було б нічого, якби там не сиділа якась дівчина. Тимофій майже вмостився їй на руки!
   — О! — відреагувала на його появу дівчина. — Сьогодні у нас “хлопцепад” у метро? — смішно зморщила носик. Тимофій відчув, як до обличчя припливає кров зі всього тіла, рвучко скочив на ноги, міцно схопився за поручень, проклинаючи в думках рюкзак, який призвів до такої ситуації.
   — Соррі, — спромігся нарешті видихнути Тимоха. Він кілька разів тихо вдихнув-видихнув, опановуючи несподіване хвилювання.
   — І все? — насмішкувато глянула на нього дівчина. Вона мала яскраво-руде волосся, явно фарбоване, зеленувато-сірі очі та ластовиння на кирпатому носі. Зовсім не красуня, але щось таке в ній було. “Лисичка!” — вирішив Тимофій, розглядаючи червонясто-рудий колір волосся.
   — Я маю впасти на коліна і благати вибачення? — іронічно спитав Тимоха, повністю прийшовши до тями.
   — Ну, як мінімум, джентльмен має подарувати дамі квіти на знак того, що він розкаюється у своєму вчинку, — пильно поглянула на хлопця Лисичка.
   — А де тут дами? — ніби здивовано озирнувся хлопець. — Хоча, тримай! Це тобі! — несподівано навіть для себе простягнув квіти дівчині.
   Вона недовірливо поглянула на Тимоху, несміливо забрала букет, опустила голову, вдихаючи квітковий аромат, задоволено усміхнулась, від чого її обличчя стало на диво милим і домашнім. “Жінки…” — подумав Тимофій. “Мама теж так на квіти тоді реагувала”, — згадав випадок із тіткою, завдяки якій зміг подарувати мамі букет.
   — Дякую, — тихо промовила Лисичка. Якась жінка, що сиділа навпроти і уважно спостерігала за тим, що відбувається, голосно зітхнула і з усмішкою поглянула на дівчину. Поїзд зупинився.
   — Ой! Моя станція! — несподівано скочила з місця рудоволоса, і за мить стулки за нею зачинилися. Тимофій розгублено застиг на місці, переводячи погляд з підступних дверей на місце, де щойно сиділа Лисичка.
   — Що? Впустив своє щастя? — перепитала у хлопця жінка.
   — Шукайте своє, пані, а моє мене саме знайде, — не дуже приязно подивився на неї Тимофій. Жінка ображено мугикнула, але промовчала, відвернувшись до якогось рекламного плаката на дверях.
   Біля виходу з метро Тимофій зупинився. Це ж треба бути таким ідіотом! Першій зустрічній віддав букет за кілька сотень гривень. І що було в голові? А робити тепер що? Роботу в Гарика втрачати не хотілось. Квіти потрібно було доставити вчасно, бо Гарик хоч і класний чувак, але свої гроші рахує справно. Тимоха пошукав по кишенях. Не густо. Гривень вісімдесят набереться, не більше.
   Дістав з кишені мобільний, подумав, до кого можна звернутись за допомогою, але поглянув на час і від розпачу мало не застогнав. Кіосків з квітами навколо було багато, але фінанси гучно повідомляли про свою неспроможність. Можна було змотатись до Марини, вона б допомогла або хоча б грошей позичила, але тоді він точно не встигне привезти квіти.
   Тимоха ще раз поглянув на мобільний, впевнено закрокував до одного з кіосків. Наблизився до віконця, поклав мобільний перед продавцем.
   — За скільки візьмете? — поцікавився у дядька з круглими щоками, що наче зозуля зі старого годинника, виглядав зі свого робочого місця.
   — Триста, — коротко відповів дядько.
   — Та ну! Ви зовсім того? — покрутив біля скроні Тимоха. — Я його за кілька штук брав. Давайте хоч тисячу, — попросив.
   — Та пішов ти! Може, у когось поцупив, а тепер тут права качаєш, — відсунув від себе телефон дядько.
   — Ну і біс з вами! — сердито затиснув трубку в руці Тимофій, відходячи від кіоску.
   — Е! Малий, чуєш. Давай за п’ятсот візьму, — вигукнув услід дядько.
   Хлопець пригальмував, рвучко розвернувся і вже за хвилину тримав у руці зіжмакані купюри та свою сім-карту. За дві хвилини до визначеного у замовленні часу Тимоха натискав кнопку електричного дзвоника біля дверей, за якими жила людина, що мала отримати квіти.