І паралельні перетинаються / Сергій Гридін. — К. : Знання, 2025. — 110 с. — (Скарби: молодіжна серія).

Гридін, Сергій

І паралельні перетинаються / Сергій Гридін. — К. : Знання, 2025. — 110 с. — (Скарби: молодіжна серія).

Це історія про нові знайомства, несподівані таланти і перші скуті романтичні почуття. Головний герой повісті Роман Гордійчук, начитавшись романтизованих інтернет-дописів про самогубство та наслухавшись відповідних пісень, вирішує звести рахунки з життям. Причиною стають серйозні, як йому здається, проблеми в сім’ї та школі. Проте батькам вдається вчасно врятувати хлопця. У лікарні, де він проходить реабілітацію, Роман переосмислює свій  вчинок та дізнається багато нового про себе і людей довкола.
Книга вчить шукати шляхи розв’язання найскладніших проблем, цінувати життя, знаходити в ньому радість і долати труднощі.

УДК 821.161.2

Взагалі батьки (з їхніх же слів) вважали Ромка ідеальним сином. Табель приносив з високими оцінками, ввечері часто сидів удома за компом, нікуди не виходив. Інші в його чотирнадцять років вже по нічних клубах швендяють,  цигарки (і не тільки!) палять, з дівчатами до ночі гуляють невідомо де, а тут син удома, під наглядом. Усе тихо і спокійно! До школи сходив, щось трохи в зошитах пописав — і за комп. Не зовсім добре, що весь час за монітором,  але наскільки спокійніше, коли дитина ось тут, біля тебе! І не треба чекати, поки о четвертій ранку з дискотеки повернеться (малий у батькових друзів, Ромків одноліток, саме такий), хвилюватись, аби ніхто пику не натовк чи  телефон у темному під’їзді не відібрав!
Батьки іноді навіть намагались його з квартири вигнати, аби погуляв і подихав свіжим повітрям. Хоча яке воно в місті “свіже”?! Ромко нехотя вдягався, щоб уникнути скандалу, виходив на вулицю, годину намотував кола, ні з ким не маючи бажання зустрічатись і спілкуватись, і повертався додому, до свого звичайного способу життя. Батько щось бурчав під ніс про гіподинамію і шкоду монітора для очей, але десь у глибині душі (Ромко впевнений!) був просто щасливий, що син просиджує весь вільний час вдома.
А подітись Гордійчуку, крім школи, було справді нікуди. Ще два роки тому він із батьками жив у невеликому містечку, неподалік від обласного центру. Ромко ходив до єдиної в місті гімназії, де майже всі діти з початкових класів зналися мало не з пелюшок. Гордія (таке прізвисько отримав Ромко серед своїх однолітків) тоді додому неможливо було загнати! То в футбол “навиліт” кількома командами грали, то бігали з палицями замість зброї, а іноді просто збиралось до десятка хлопців, горобцями обліплювали дві лавки у парку і до хрипоти в голосі сперечались про якісь комп’ютерні ігри, фільми або ролики в тіктоці.
З дорослішанням компанії змінювалися, бо змінювалися зацікавлення. Одні друзі відсіювались, інші з’являлись, однак нудно не було ніколи. Ромкові було дванадцять, коли татові запропонували нову роботу. За якийсь місяць  життя змінилось. Родина оcелилась у трикімнатній квартирі в містечку під Києвом, батько отримав службову машину і кожного дня їздив до столиці керувати досить солідною будівельною фірмою, але Ромко в те навіть не вникав, та й батько волів не ділитися з ним своїми виробничими клопотами. Мама за деякий час теж прилаштувалась до місцевого будинку культури й іноді до пізнього вечора пропадала там, навчаючи інших прекрасному (вела художній гурток). Ромко ж залишився сам на сам зі своїми думками і проблемами. Мама спочатку залучала сина до малювання, і від того навіть був результат (Романові непогано вдавалися акварелі), але потім наштовхнулась на стіну “а, не хочу!” — тож пустила все на самоплив.
Взаємини у новій школі чомусь не склались. Ні! Ніхто тут не “пресував” новенького, не відбирав гроші й не влаштовував “розбірки”. У класі на нього просто не звернули уваги. Прийшов хтось — ну й добре. Сидить за партою — прекрасно. За деякий час, правда, у Гордія навіть списувати почали і зверталися по підказку в скрутних випадках на фізиці, але подружитися ніхто не виявляв бажання.
Кілька разів Гордійчук намагався вклинитись в якусь компанію, навіть на “днюху” сходив з усіма до однокласниці, але спілкування не залагодилось. Щось було не так, як тоді, у рідній гімназії. З рідними хлопцями і навіть дівчатами.
І Ромко за інерцією ходив до школи, розповідав на перервах анекдоти, іноді бував на шкільних дискотеках, але швидко втомлювався від усього і тихенько втікав додому, у своє лігво.
А після сьогоднішнього “трешу” в школу ходити взагалі не хотілось. Роман аж здригнувся на згадку… Просто повний капець!
Здавалося, ніщо не віщувало біди. Він, як завжди, зранку кинув щось до рота (їсти чомусь не хотілось, хоча за годину у шлунку утворювалась порожнеча, яка наполегливо вимагала її заповнити), зібрав зошити, швидко одягнувся
і почимчикував до школи.
Там відсидів кілька уроків і вже налаштовувався на закінчення чергового нудного дня, але людина ніколи не знає, що може статися з нею за хвилину. На великій перерві встиг заскочити в їдальню, швидко прожував дві булочки, запивши бруднувато-коричневим компотом, і, задоволений тимчасовою ситістю, вже підходив до кабінету історії, як несподівано в коридорі до нього підскочив якийсь курдупель з молодших класів, на кілька секунд зупинився перед Романом, тримаючи в руці гумову грушу-клізму, і вже зовсім неочікувано бризнув із неї водою на штани, туди, де закінчується ширінка. На сірій тканині вмить розповзлася чимала, добре помітна темна пляма. Гордійчук і оговтатись не встиг, як малий крутнувся на місці і ніби розчинився в повітрі!