Климко. Вогник далеко в степу / Григір Тютюнник. — К. : Знання, 2026. — 159 с. (тверда палітурка)

Тютюнник, Григір
Климко. Вогник далеко в степу / Григір Тютюнник. — К. : Знання, 2026. — 159 с.

До збірки увійшли повісті українського письменника-шістдесятника Григора Тютюнника (1931—1980), написані про дітей. Герої цих творів — сирота Климко та юний учень ремісничого училища Павлик, чий батько не провернувся з фронту. Їхнє дитинство і юність припали на трагічний період Другої світової війни та повоєнного лихоліття, як і дитячі роки самого письменника. Двотижнева подорож 11-річного Григора, що змушений був через голод пішки добиратися з Донбасу в село до матері на Полтавщину, вступ до Зіньківського ремісничого училища, “щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день”, — усе це письменник переосмислив і з надзвичайною майстерністю та щирістю зобразив у творах “Климко” і “Вогник далеко в степу”.


УДК 821.161.2

Зміст


Климко ............................................................................3
   Розділ І .........................................................................4
   Розділ II ......................................................................16
   Розділ III .....................................................................28
   Розділ IV ......................................................................44
   Розділ V .......................................................................64
   Розділ VІ ......................................................................78

Вогник далеко в степу ......................................................81

Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своєму солом’яному кублі. На шляху в обидва боки не видно було й душі. Тільки десь далеко за перелогом, звідки він учора прийшов до цієї скирти, чулося по-вранішньому лунке гуркотіння підвід. Воно то стихало, коли підводи спускалися у вибалок, то знову гучнішало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзі понад телеграфними стовпами замаячив довгий німецький обоз. Гладкі куцохвості коні-ломовики хекали парою. Ковані хури з гальмами в передках стугоніли важкими колесами по вкоченій дорозі. На останній підводі, що трохи відстала від обозу, скулившись, сидів у передку солдат і, видно, куняв — пілотка зсунулася йому на вухо, плечі обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорі, з піднятим коміром шинелю. Напроти скирти він підвів голову, сказав щось до коней, і вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився у своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, і рушив до скирти. Але, ступивши кілька кроків, вернувся назад і прихопив карабін.
Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту обвислу нижню губу і високо підняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цей солдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін і спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вже насмиканої — Климкове кубло — і пішов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І коли солдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, він, уже нічого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна, — брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятою ногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін і наставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився в маленьку чорну дучку карабінного дула — воно тремтіло, націлене йому в перенісся, — потім розціпив кулачки й показав солдатові худі сині долоні.
— Не бійтеся, дядьку, — сказав, затинаючись від холоду. — Бачте, в мене ж нічого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, проте карабіна не опустив.
— Немає, кажу. — Климко ще раз показав долоні і навіть розчепірив.
— О-у, — сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршаві брови, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб’ячому, потім зареготав так лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом і перелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений його рот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельцями окулярів і спитав:
— Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тоді солдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненій руці, став перелічувати:
— Іван, Александер, Петер…
— Ні, — сказав Климко. — Мене звати Клим.
— О-у, Клім Ворошілоф! — реготнув солдат. — Клім! Розумем… Тут єсть твой дом?
— Ні, — похитав головою Климко. — Я тут тільки ночував. Дому в мене ніде нема.
— Так, — сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Він говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: “Пуф! Пуф!” — і кілька разів повторив слово “партізан”. Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів і мало не застрелив його, Климка, зненацька.
— Я йду по сіль, отуди, — Климко показав на білі гори. — Мені треба солі, і потрусив собі з пучки на долоню. — Солі.
— А-а, соль! Розумем… Хлеб-соль!..
Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні й побуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури. Сонце підбилося по той бік скирти, тінь від неї покоротшала і потеплішала.
Гори над степом удалині стояли білі, мов пухнасті на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок з вицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: “Вóйна, вóйна… Плохо…” — і пішов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, і незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих — вони торохтіли — зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері і кругла чорна коробочка солі — може, зо жменю. Климко розірвав папір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В роті зробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету і враз перестав жувати: вона пахла м’ятно і ладанно, як сухі квіти в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся, зник, від нього лишилася тільки тупа різь у животі.
Климко підвівся, прикидав галети соломою і швидко, з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потім підбігцем вернувся до скирти, одрив у соломі галети і загорнув у плащ-палатку. “Мо’, за них солі дадуть або ще чогось”, — подумав.
Він перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішов путівцем просто на білі гори.