Психотаксі / Віталій Медвідь. — К. : Знання, 2026. — 287 с.

Медвідь, Віталій
Психотаксі / Віталій Медвідь. — К. : Знання, 2026. — 287 с.
ISBN 978-617-07-0906-6

У великому місті, де щирість — рідкість, а терапія давно втратила кабінетні межі, з’являється «психотаксі». Це не типовий мобільний застосунок для виклику таксі і не служба підтримки. Це BMW, у якому за кермом працює психолог Роман. Його клієнти — ті, хто не встиг піти до психотерапевта, але вже не може не говорити. У кожній поїздці — нова історія: травма, криза, подружня зрада, особистий вибір чи втеча. Але серед сотень чужих історій є і Романова власна: він знайомиться з Мариною — ефектною, живою, трохи безрозсудною прессекретаркою мера міста. Їхній роман — іронічний, пристрасний, сповнений сумнівів і рішень — розгортається на тлі його професійної діяльності й боротьби з власними емоційними блоками.
Це роман-бесіда, роман-спостереження і роман-кохання, що складається з десятків життєвих епізодів, написаних легко, дотепно, з глибоким психологізмом і людським теплом. Він про внутрішні проблеми і внутрішні прориви, про силу слова і тиші, про потребу бути почутим і побаченим. І про те, що найважча подорож — це не містом, а до себе.
УДК 821.161.2

Роман Розсоха натиснув кнопку смартфона, глянув, яка година, і жбурнув апарат на сусіднє сидіння — дурнувата звичка, через яку йому вже двічі доводилося міняти скло. До призначеного часу залишалося дві хвилини. Клієнт ще не запізнювався, але відкритий простір парковки дозволяв побачити, що в найближчій перспективі до його BMW ніхто не поспішає.
На викладеному чорним мармуром ґанку офісного центру стояв короткострижений дядько з телефоном біля вуха. Розмова у нього, зважаючи на поривчасті рухи руки, була непростою. Однак за весь час бесіди він не кинув жодного погляду на припаркований автомобіль, не виявив жодної цікавості, та і загалом на клієнта із заявленою темою був не схожий.
Роман відкрив бардачок, дістав розпухлий до кінця року щоденник у болотяній обкладинці, глянув на розклад і гмикнув. Все збігалося, і час, і місце.
Дядько на ґанку закінчив розмову і тепер стояв, спрямувавши погляд вдалину і покручуючи обручку на пальці.
Роман цінував пунктуальність до маніакальності. «Запізнитися — це зганьбитися» — вважав він. Проте зітхнувши, змахнув з торпеди неіснуючий пил, опустив голову вниз, заплющив очі, покрутив головою, розминаючи м’язи шиї, і, не розплющуючи очей, потягнувся за телефоном.
Від стуку по склу він помітно здригнувся, а коли відчинились дверцята і чиєсь тіло полізло в салон — отетерів.
Чолов’яга з мармурового ґанку без «добридень» вмощувався в кріслі і вже тягнувся рукою за паском безпеки.
— Клієнти сідають позаду, — жорсткіше, ніж хотів, повідомив Роман.
— Шо? — не розуміючи, виплюнув дядько.
Запах гарного одеколону, густий, але не дражливий. Дорогий костюм, люксові туфлі з крокодилячої шкіри. Годинник є, але марку не роздивитися.
— Клієнти сідають на заднє сидіння, — терпляче повторив Роман. Невже він помилився? Домовленість була про першу зустріч для виявлення ступеня тяжкості ПТСР. Дядько на військового був схожий, як індик на сторожа.
— Передні місця для пасажирів, задні — для клієнтів. Так простіше працювати і мені, і вам. За вами залишається контроль зорового контакту, можл…
— Шо?! — чоловіка наче заклинило. — Ми їхати будемо, ні? Давай на Соборну…
— Ем-м-м. Як я розумію, ви — не Ігор! — скоріше повідомив, ніж запитав Роман.
— Не твоя справа…
— Угу, — Роман побарабанив пальцями по керму, — залиште, будь ласка, салон.
— Шо?! — схоже, людської мови чолов’яга не розумів.
— Та нічого! Місце звільніть. Я людину чекаю.
— Слухай, ти — шашечки?! То поїхали.
— Це у вільний час я — шашечки. Зараз у мене сеанс. Так що давайте, — Роман помахав у повітрі рукою.
Дядько засопів:
— Слухай, ти знаєш, хто я?!
Здавалося, грудна клітка клієнта-неклієнта зараз роздується і лопне.
— Звісно, знаю! Ви щойно покинутий коханкою невдаха, який вирішив розібратися з кривдницею на місці…
Так, це виглядало більш правдиво, але щось не сходилось, були варіанти.
— Звідки?.. А ти все чув?!
Отже, попав. Роман зітхнув:
— Розмова була важка, але не бізнесова. Після неї ви навряд чи зайнялись би символічною мастурбацією.
— Шо?!
Романа це вже почало дратувати. Він звично торкнувся середнім пальцем до шрамика між бровами, що робив завжди, коли нервував.
— Каблучка, — він показав, як чоловік соває її по фаланзі. — Це підсвідомий жест, пов’язаний із сексуальним бажанням. Після подібної розмови з розмахуванням руками співбесідника частіше хочуть прибити, ніж переспати з ним. Значить, не бізнес, а сварка з жінкою. Судячи із опуклості у вашому крафт-пакеті — це ж коньяк, так? — навряд чи з законною дружиною. Туфлі, одеколон… Коротше. У мене зараз клієнт прийде. Так що… я вас не повезу…
Збентежений пасажир кліпав, відкривши рота.
— Давайте, давайте… — підганяв Роман.
Чоловік у легкій прострації простягнув долоню до ручки дверей, потім повільно повернув голову:
— Ти що, псих чи що?!
— Майже, — Роман клацнув пальцем по затиснутій біля дзеркала візитівці.
— Психотаксі, — вголос прочитав пасажир, — психологічна допомога по маршруту.
Роман винувато знизав плечима, мовляв, визнаю.
— А-а-а, розумію! За оренду офісу платити не треба, секретарку наймати не обов’язково. На кавомашині — економія. Мудро! І скільки пацієнтів на день?
— Клієнтів. Пацієнти — це ті, хто потребує медикаментозного втручання. Їм потрібен інший спеціаліст.
— Який?
— Котрий займається патологіями, за межею норми.
— Психіатр?
— Як варіант.
— А ти?
Роман кинув погляд на торпеду і чортихнувся:
— Ви на моєму смартфоні сидите…
Чоловік злегка підвівся, пошарив на сидінні, з подивом поглянув на віднайдений апарат і простягнув руку.
— А я психолог. Я працюю з тими, хто в межах норми. Якою б лабільною не була ця планка.
Роман знову натиснув кнопку і поглянув на годинник. Клієнт запізнювався вже на дванадцять хвилин — і це неймовірно дратувало. Через три хвилини Роман зібрався зателефонувати і відмовитися від сеансу. І від клієнта. Але час ще є. П’ятнадцять хвилин дають навіть студентам викладачі, а ті ж не платять їм по двісті баксів за годину.
— Ну що? — чолов’яга задоволено плеснув долонями по ногах. — Контрольна закупка! Пройшов перевірку. Псих-х-х-холог.
Він заліз в крафт-пакет, відсунув пляшку і дістав конверт.
— Це аванс. Ігор — мій пасинок. Щойно з війни. Хотів переконатися… А то, — чоловік обвів рукою простір, — нетипово якось. Поїхали. Хлопець на Соборній живе.
Дядько постукав вказівним пальцем по циферблату. Годинник був «Раймонд Вейл». Роман завів двигун, а пасажир хитнув головою і гмикнув:
— Хех… Символічна мастурбація… Вгадав на рахунок мамки. Хвилюється.
Роман промовчав, і чоловік повернув голову:
— Це я з нею по телефону… Всього рік як одружилися.
— Я вже зрозумів.
Ось що бентежило. Занадто яскрава обручка. Тепер точно все сходилось.
— Поки я на передньому сидінні, плачу як пасажир?
— Саме так.
— Ну, газуй. Психолог! — і чоловік засміявся.

***

Роман дістав із автомата стаканчик з кавою, решту поклав у кишеню, однією рукою відчинив дверцята і, не вмикаючи запалювання, сів за кермо. Із динаміків ледь чутно заграв лайтовий джаз, він не став вимикати. Обдумувати підсумки дня поки не хотілося.
Він знав, що це дивна звичка — пити каву перед сном. І виправдовував себе тим, що напій із автомата — це псевдокава, щось на кшталт плацебо. Спалося після неї абсолютно нормально.
На екрані телефона блимнуло сповіщення месен­джера. Він вже здогадувався від кого. Неспішно сьорбнув, ще якийсь час посидів, відкинувши голову, потім тицьнув в екран.
«Привіт. У нас сніг. А у вас?»
«Сріблястий перший іній ліг на наші почуття», — процитував Роман напам’ять рядки невідомого поета.
Сніг між ними випав понад рік тому. Роману вистачило кількох разів, щоб задубіти і втратити бажання куди-небудь рухатися. Він знайшов у собі сили зібратися і піти. Нехай сама живе у своїх льодяних візерунках.
Вона дзвонила. Потім писала. Спочатку щодня. Потім — переважно щоп’ятниці. Тепер — за настроєм. Роман терпляче чекав, коли ж згасне ця інерція і можна буде жити спокійно. Не відповідав на такі повідомлення. Змушував себе злитися — на неї, що вона все зруйнувала. Переконував себе: це не його життя, не його постіль. Не його ранкове світло.
Він підвів очі, подивився в дзеркало заднього огляду. Робив це часто — звичка, професійний тик. Але сьогодні піймав у відображенні себе — змучену людину з очима болотяного кольору.
Допив каву, повільно, навіть з якимось викликом. «Снігу в нас нема, — подумав. — Але я все ще стою в ньому по коліна». Знову глянув на повідомлення. Якийсь час потримав палець над клавіатурою. І закрив чат. Інколи тиша — це теж розмова. Просто без звуку.
Роман ще раз глянув на себе в дзеркало заднього
огляду. Обличчя, освітлене неоновою рекламою сусіднього торговельного центру, набувало то зеленого, то жовтого відтінку.
Він засунув носа в порожній стаканчик, зробив останній ароматний вдих, вийшов із авто і викинув тару до смітника. Потім повернувся у BMW і заплющив очі. Треба їхати додому.
Роман побачив її практично в перший день свого перебування в місті . Просто ввімкнув телевізор в готелі, наткнувся на місцевий канал і не зміг відірватися від обличчя ведучої, коли камера від’їжджала з перед­нього плану. Брюнетка із зібраним в гульку волоссям, овальними очима, зовнішні кутики яких були трохи опущені, і граційною беззахисною шиєю.
«Моя жінка», — несподівано для себе подумав Роман і сам здивувався цій думці, вирішивши, що, скоріш за все, підсвідомо мав на увазі «мій типаж». На всякий випадок запам’ятав назву авторської програми — «Кава для профі», однак більше в найближчий тиждень телевізор навіть не вмикав, повертався таким виснаженим, що було не до новин.
До обласного центру він потрапив несподівано для себе. Його одногрупника і приятеля студентських часів — Льошку Сушка — який, як виявилось, за три роки після вишу вибився в керівники великого психологічного центру, — найняли для проведення мас­штабного соціологічного дослідження, і йому потрібна була людина, щоб організувати роботу «в полі», курувати невелику бригаду соціологів-практикантів та проводити опитування самому.
Цією роботою Роман і займався.
А через тиждень, коли з’явились перші проміжні результати, Льошка для звіту покликав його з собою у високі кабінети — до керівника міста.
Попередньо з мером Роман познайомився вкрай нестандартно. Піднявшись на третій поверх адміністрації, він попросив приятеля зачекати кілька хвилин, а сам, зрозумівши, де розташована приймальня, заскочив до туалету. Став у ближньому блоці біля пісуару поряд з високим чоловіком в костюмі. Роман задумався, чи потрібно в такій ситуації вітатися, і розсудливо не став.
Через мить двері розчинились, чиїсь кроки протупотіли мимо, в блок з унітазами, після пролунав звук блискавки на ширіньці, і раптом почувся посилений луною голос:
— І взагалі, Чичкань, починати листа з «Доводжу до вашого відома» — подібно до смерті. Роман переглянувся з сусідом і пішов мити руки. Тим часом тип в кабінці застібнув ширіньку, вийшов і зупинився за спиною чоловіка в костюмі, уточнивши «Вам зрозуміло?». І побіг, не помивши руки.
— Що це було? — Роман встиг помітити товстуна, який вже зникав за дверима, і повернувся до сусіда.
— Пишко, — сумно знизав плечима той і, піймавши нетямовитий погляд Романа, додав: — наш мер.
До кабінету міського голови Роман заходив з певним острахом. Той виявився товстуватим чоловічком з ознаками лисіння і не викликав симпатії. Він лише злегка підвівся з-за свого широкого стола, простягнув руку, яку Роман, хвилинку завагавшись, ризикнув потиснути. Потиск у відповідь був млявим, господар кабінету не подивився в очі ні йому, ні Льошці й махнув рукою кудись вліво.
— Знайомтесь! Мій прессекретар Марина Володимирівна Кузнецова.
Роман обернувся — і остовпів. На низенькому диванчику, красиво склавши коліна, сиділа Вона. Його жінка.
Зблизька вона виявилась зовсім не такою суворою та строгою, як була на екрані, — часто усміхалась та щиро сміялась. Навіть більше, у цієї яскравої аристократичної брюнетки з шоколадними очима на носі виявились неймовірно зворушливі веснянки, які повністю його підкорили.
Через п’ятнадцять хвилин після початку зустрічі пролунав дзвінок від одного з найнятих «польовиків». Роман вибачився, встав з крісла, обережно віді­йшов до вікна і дізнався, що його підопічний разом із водієм вплутався в бійку з місцевими жителями і тепер їх везуть у відділок.
Не маючи вибору, він витяг голову з-за спин наймачів, провів рукою біля горла, наче збирався його перерізати, а потім покрокував пальцями в повітрі, показуючи Льошці непереборну необхідність змитися із зустрічі. Здивування в очах товариша супроводжувалося схвальним кивком, тож Роман зірвався і помчав розрулювати ситуацію. Йому довелося пояснювати силовикам, на кого працюють затримані, й обґрунтовувати потребу якнайшвидшого звільнення їх.
Годину потому, коли непорозуміння було залагоджено, у відповідь на запитальне СМС Роман отримав вказівку їхати в готель.
Ще за годину до нього в номер постукав Льошка, усміхаючись, помахав у повітрі пачкою грошей і вручив авансову частину гонорару. Потім, отримавши звіт про подію, не надто суворо вичитав, наполягаючи, що тим, хто накосячив, перебування за ґратами пішло б на користь, розлив мікропляшечку з мінібару в два келихи, недовго посидів і, вже йдучи, з єхидністю в голосі, повідомив, що після того, як вони покинули кабінет міського голови і йшли до парковки, він хвилин десять був змушений розповідати про Романа, його чесноти і геніальність, оскільки прессекретарка мера явно зацікавилася цим «імпозантним молодим чоловіком».
— Про що ти говориш? — гірко усміхався Роман. — Я — заштатний провінційний психолог і соціолог, вона — права рука керівника міста. Я тут усього на два тижні, навіть познайомитися до пуття не встигнемо.
А коли приятель пішов, Роман непослідовно по-новому оглянув свій готельний номер з важкими фіолетовими шторами та шпалерами в квіточку і вирішив, що сюди даму вести однозначно не можна.