Гордість та упередження: роман

Остін, Джейн

Гордість та упередження: роман / Джейн Остін ; пер. з англ. Ганни Лелів. — К. : Знання, 2026. — 335 с. — (Класна література).

“Гордість та упередження” — найвідоміший роман популярної британської письменниці Джейн Остін (1775—1817). Закохані серця часом легко долають соціальні^­ ба­р’є­ри, але не завжди можуть обійти стіни власної гордості­, звичайних непорозумінь, а інколи й упере­дже­ності. 21-літня Джейн Остін змогла так майстерно викласти у романі сподівання й розча­рування, турботи й почуття закоханих Елізабет і містера Дарсі, що її книгу і сьогодні із захопленням читають мільйони читачів різних поколінь­. Роман вирізняється зворушливою романтичністю, легким гумором, психологічно точно виписаними портре­тами героїв.

Це книга, без якої нині не існувало б, напевно, ні "психологічного" роману, ні "феміністичної" літератури, ні "жіночого" роману загалом. Джейн Остін створила образ досконалого чоловіка, якого сподівається зустріти у своєму житті кожна жінка. Хто з дівчат не мріяв про ті чисті, зворушливі почуття, що виникають між містером Дарсі та Елізабет? Саме прагнення переживати їх знову і знову, поринаючи в захопливу, емоційно насичену атмосферу молодості, змушує нас вже вкотре перечитувати цю книгу.

Коли зайшла дружина, містер Беннет підвів погляд від книжки і поглянув на неї так спокійно та байдуже, наче й не почув її слів.
— На жаль, я нічого не зрозумів, — сказав він, коли вона замовкла. — Про що ви говорите?
— Про містера Коллінза й Ліззі. Ліззі заявила, що не вийде за містера Коллінза, а містер Коллінз вже ледь не передумав одружуватися з Ліззі.
— І що я можу вдіяти? Здається, це безнадійна справа.
— Поговоріть із Ліззі. Скажіть їй, що ви наполягаєте, щоб вона вийшла за нього заміж.
— То покличте її сюди. Я скажу їй свою думку.
Місіс Беннет закалатала в дзвіночок, і міс Елізабет покликали до бібліотеки.
— Ходи сюди, дитино, — гукнув до неї батько, щойно вона стала на поріг. — Я послав за тобою у важливій справі. Наскільки я розумію, містер Коллінз запропонував тобі вийти за нього заміж. Це правда?
Елізабет відповіла ствердно.
— Добре. І ти відкинула його пропозицію?
— Так, батьку.
— Чудово. Ми вже дібралися до суті. Твоя матінка наполягає, щоб ти прийняла його руку й серце. Правда ж, місіс Беннет?
— Так, інакше я більше не хочу її бачити.
— Тепер перед тобою, Елізабет, трагічний вибір. Сьогодні ти втратиш одного з батьків. Можеш не з’являтися на очі своїй матінці, якщо ти не вийдеш за містера Коллінза, а я більше не захочу тебе бачити, якщо ти скажеш йому “так”.
Елізабет не змогла стримати посмішки від такого закінчення розмови, а от місіс Беннет, яка ні на хвилю не сумнівалась, що її чоловік ставиться до цієї справи так само, як вона, аж сполотніла.
— Що ви маєте на увазі, містере Беннет? Ви обіцяли мені, що змусите її вийти за нього заміж!
— Люба моя, — відповів її чоловік, — я маю два невеличкі прохання до вас. Прошу дозволити мені вільно розпоряджатися в цій ситуації, по-перше, своїм здоровим глуздом, а по-друге, своєю кімнатою. Буду безмежно щасливий,
якщо ви якомога швидше залишите мене в бібліотеці наодинці.
Але хоч місіс Беннет і розчарувалась у своєму чоловіку, вона не здавалася. Знову й знову зверталась вона до Елізабет, то впрошувала її, то погрожувала їй. Вона спробувала залучити Джейн на свій бік, але та ввічливо відмовилась втручатися, а Елізабет давала їй відсіч, відповідаючи то серйозно й поважно, то грайливо і жартома. Хоч тон її голосу був щораз інший, рішення її не змінилося.
Тим часом містер Коллінз розмірковував на самоті про те, що трапилося. Він був занадто високої думки про себе, щоб задуматись, чому кузина дала йому відкоша; її відмова зачепила його гордість, але не більше. Симпатія до Елізабет була надумана, а вирішивши, що докори матері на її адресу справедливі, він і поготів ні про що не шкодував.
Поки серед усього сімейства панувало сум’яття, до них завітала Шарлотта Лукас. У передпокої її зустріла Лідія, яка підбігла до неї і шпарко зашепотіла:
— Як добре, що ти прийшла, у нас тут дуже весело! Вгадай, що сталося сьогодні вранці? Містер Коллінз запропонував Ліззі вийти за нього заміж, а вона відмовилась.
Не встигла Шарлотта і слова промовити, як підійшла Кітті з тією самою звісткою, а щойно вони зайшли до їдальні, де сиділа на самоті місіс Беннет, як та знову завела своєї, просила міс Лукас поспівчувати їй і благала переконати
свою приятельку Ліззі зробити так, як бажає вся її сім’я.
— Прошу вас, дорогенька міс Лукас, — пригнічено промовила місіс Беннет, — бо на моєму боці немає нікого, ні хто мене не підтримує. Хоч би хтось пошкодував мене і мої бідолашні нерви.
Але Шарлотті не довелося нічого відповідати, бо до кімнати зайшли Джейн та Елізабет.
— А ось і вона, — не вгавала місіс Беннет. — Її ні пече, ні гріє. Зовсім не думає про нас, наче ми живемо десь у Йорку. Все мусить бути по її. Але ось що я тобі скажу, дорога міс Ліззі, — якщо ти й далі так вперто даватимеш усім відкоша, то ніколи не вийдеш заміж. І я не знаю, хто утримуватиме тебе, коли твій батько відійде в кращий світ. Я не зможу подбати про тебе, попереджую тебе. Від сьогодні я з тобою розквиталась. Я вже казала тобі в бі бліотеці, що більше ніколи з тобою не розмовлятиму, і повір — свого слова дотримаю . Я не маю анінайменшої охоти говорити з невдячними дітьми. Та й з усіма решта не вельми люблю теревенити. Люди, які мають такі розхитані нерви, як я, не надто охочі до розмов. Ніхто не розуміє моїх страждань! Але так завжди. Тих, хто терпить мовчки, ніхто не шкодує.
Доньки мовчки слухали, як матір виливає свої почуття, знаючи, що будь-які спроби переконати чи заспокоїти ще дужче її роздратують. Тож місіс Беннет, яку ніхто не наважувався перервати, ще довго не змовкала, аж поки до кімнати
не зайшов містер Коллінз зі ще гордовитішим виразом на обличчі, ніж завжди.