Тютюнник, Григір
Вибрані твори / Григір Тютюнник. — К. : Знання, 2026. — 519 с.

До книги увійшли практично всі художні твори письменника-шістдесятника Григора Тютюнника (1931—1980), окрім написаних для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Його мала проза і повісті давно стали класикою української літератури ХХ століття, адже змальовують широку картину життя, часом трагічну, часом моторошну, але завжди правдиву і людяну. Герої Тютюнника проходять випробування Другою світовою війною, долають повоєнне лихоліття, кохають і прагнуть щастя. Психологічна глибина та яскрава індивідуальність зображуваних характерів, самобутній стиль письменника справляють незабутнє враження на сучасного читача і викликають невичерпний інтерес до його творів.

УДК 821.161.2
Т98

ЗМІСТ

ЗI ЗБIPKИ “ЗAB’ЯЗЬ”. 1966

Зав’язь................................................................................ 3

B сутінки............................................................................ 6

Kомета.............................................................................. 11

Hа згарищі....................................................................... 15

Дивак................................................................................ 21

Червоний морок............................................................... 27

Обмарило......................................................................... 30

Перед грозою................................................................... 34

Чудасія (новела)............................................................... 39

Холодна м’ята................................................................. 41

Смерть кавалера............................................................... 46

Kленовий пагін (новела).................................................. 57

Сито, сито........................................................................ 60

Тайна вечеря.................................................................... 64

Печена картопля.............................................................. 70

Гвинт................................................................................ 74

Проти місяця.................................................................... 81

ЗI ЗБIPKИ “ДЕPЕBIЙ”. 1969

Облога (nовicmь)............................................................. 87

Деревій........................................................................... 156

Поминали Маркіяна....................................................... 164

Bуточка.......................................................................... 174

Обнова........................................................................... 180

Hа перекаті..................................................................... 185

ЗI ЗБIPKИ “БAТЬKIBСЬKI ПОPОГИ”. 1972

Дядько Hикін................................................................. 192

Оддавали Kатрю............................................................ 202

У Kравчини обідають.................................................... 220

М’який........................................................................... 226

Син приїхав.................................................................... 232

Бовкун............................................................................ 248

ЗI ЗБIPKИ “KPAЙHЕБО”. 1975

Іван Срібний.................................................................. 256

Hюра.............................................................................. 272

Дикий............................................................................. 282

Kрайнебо........................................................................ 291

Пpоcлiдок....................................................................... 291

Гpyшi з коnанкu............................................................. 293

Людям на добpо............................................................ 295

Kолucка.......................................................................... 296

Устим та Оляна (ciмеǔна icmоpiя)................................. 298

Три плачі над Степаном................................................ 310

ПОЗA ЗБIPKAМИ

Aзарт.............................................................................. 319

Грамотний...................................................................... 327

Три зозулі з поклоном.................................................. 337

“Kізонька”...................................................................... 341

Сміхота (новела)............................................................ 351

Медаль (новела)............................................................. 357

Паливода........................................................................ 362

ПОBIСТI

Kлимко........................................................................... 366

Bогник далеко в степу................................................... 409

День мій суботній.......................................................... 457

Житіє Aртема Безвіконного.......................................... 505

ЗІ ЗБІРКИ “ЗАВ’ЯЗЬ”. 1966

Зaв’язь

— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. A що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив, — може, я на збори піду?

У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. A під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.

Пора мені вирушати.

Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі — страх! I я знаю чого.

Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. A вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони — басом, а я — альтом:

Звiздa гряде чудно

З воcmок нa nолудно,

Haд верmеnом ciяє,

Xрucma-цaря являє...

A тепер — минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок... Iду до дверей, а вони:

— Oто як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.

— Діду, перестаньте, — прошу.

— ...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!

— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.

— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад... Hу, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.

Hадворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.

По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі — і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою, — видно, трактористи стару солому палять.

Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. Tо — Соня. Жде... Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. A от голосу — не стає...

— Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти?

— Hі, це не я, — озивається вона і потихеньку сміється. — Це — мара...

Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.

— Ходім, я тобі сніг покажу, — туркоче на вухо. — Tам, у проваллі. Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною, як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.

— Бач, крига, — каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє підборіддя гарячими губами. — A що, а ти не вірив...

У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають як мотузяні. A голова хилиться, хилиться...

“A що, — думаю, — як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Oн і в кіно показують...” — і шия перестає гнутися, дубіє.

A Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що... Hі. Hехай краще другим разом. Oтак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:

— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Aну, чи вдержиш?

— Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи ïï за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. A вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.

— Пусти! Силач...

— Підсковзнувся, — мимрю, — хіба ж я винен, що тут слизько? Соня норовисто одвертається і мовчить. A в мене перед очима з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються... Mоже, вони ото й правду казали, що — кислички...

Згадка про діда робить і мене сміливішим.

— Hу, — кажу, — раз так, то що ж...

Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.

— Mиколко, а я? — жалібно шепоче Соня.

I від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю ïï за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.

— Hавіщо ж ти... аж за вухо, дурненький... — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Xодім уже, бо тут холодно.

Я не допомагаю, а майже виношу ïï вгору на руках. I сили в мене — як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Tам біліє сніг.

— От чудно, — каже Соня, зітхаючи, — кругом садки цвітуть, а там — сніг...

— Tуди сонце не достає, — пояснюю. — Tа ще й землею був прикиданий. Tепер він розтане.

Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.

— Tи не змерз? — питає.

Я з усієï сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а ïй кажу:

— Tа н-наче ні...

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано, червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.

— От якби мені отаке намисто, — каже Соня, — зроду б не знімала...

— Купимо, — обіцяю впевнено. — Ось як тільки вивчусь на шофера, так і купимо.

— A я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!

Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома долонями, нахиляє до себе мою голову. Hа якусь мить я бачу ïï сухі вимогливі очі і чую сором’язливий шепіт:

— B сто раз кращі... милий... в тисячу!

A далі вже нічого не бачу і нічого не чую...

Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне. Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.

Hа порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.

Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Iз-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. A над деревами синіє, клубочиться дим.

— Aну, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав’язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.

— Tа не там, ближче до сажа розкладай! — сердито гукають дід.

— Hічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас...

A сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...

B cyтiнки

Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках — німі і холодні. Xата враз меншає, нижчає стеля.

Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і, висвистуючи крильми, злітають на сідало.

Упоравшись надворі, мати пхають у двері в’язку соломи і кидають біля грубки. Солома ïжиться від паморозі і аж рипить. Долівку встилає холодна хвиля.

— Береться морозець, — хваляться мати і, зсутулившись, довго хукають у долоні, умочають пальці в цеберку з водою, щоб зашпори не зайшли.

— Нудьгуєш, сину? — питають і з якимось принизливим острахом заглядають мені у вічі. Я бачу їхні чорні у темряві губи і зморшки попід очима, злиті в округлі плями.

— Боже, який ти худенький… мов щиглик. Xіба студентів не годують, як ото солдатів?

Мені кортить узяти їхні руки у свої, одтирати, ховаться в них обличчям і радіти, що в мене теж є мати — хороша, як у всіх. Але то тільки на одну мить… А вони несміливо куйовдять мого чуба, і я чую, як тремтять їхні пальці: мати плачуть.

— Ти, сину, вже краще б лаяв мене, ніж отак… Три дні, як приїхав, і все мовчиш. Чи вже у серці для матері порожньо?..

Вони довго сидять на лаві біля порога, немов і не господиня в цій хаті. Потім повільно роздягаються, зморені й пригнічені, і світять каганчика.

Cолома одійшла і підтекла калюжею. I коли мати, ставши навколішки, розпалюють у грубці, верчики сичать і довго не займаються.

Oтак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради — вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими…

***

Це сталося в сорок другому році. Зима. Kура. Iноді з левад долинають приглушені вибухи — то тріскається лід на річці. Я цілими днями никаю там і знаю кожну шпарочку, як латки на своїй курпині. Мені їх потрібно знати, тому що мій єдиний, трухленький уже дерев’яний ковзан, прикручений до старого батькового чобота телефонним кабелем, не раз потрапляв у оті підступні шпарки. Так то ще й не горе, як заб’єшся. А от якщо курпину розірвеш або штани на коліні репнуть, тоді…

Я приходжу додому, аж як смеркне. Може ж таки до ранку мати нічого не помітять, а там буде як буде!

Пхаюся у двері обережно, бочком і вже з порога смирненько так:

— Ма, може, його соломки внести та витопити у грубці? А вони:

— Ану ступай сюди, шибенику!

I вже по отому “ступай” я розумію, що кари не запобігти ніяким побитом…

Потім, коли висохнуть сльози, я таки втягаю солому і заходжуюсь топити. По долівці, струшеній піском, починають вистрибувати червоні зайці, в хаті виднішає. Я стаю навколішки біля дверцят і ворушу жарок старим обсмаленим пужалном.

Мати сидять на лаві, підібгавши ноги, і дивляться у вікно. У чорній шибці, немов у ополонці, відбивається красиве дівоче лице з чорненькою родимкою на підборідді. Коли мати сміються, їхня родимка робиться доброю і милою, а коли гніваються — хижою і злою. Зодягнуті мати празниково: у білій кофточці з парашутного шовку, а спідниця чорна, зливається з пітьмою, тому мені з долівки здається, немов мати по пояс у чорному тумані…

Вони вже забули про мене. Ïм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їй доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть.

Tа ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Tа пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…

Oǔ Боже мiǔ, Боже,

Що я наробuла —

Що є в нього жiнка,

A я попюбuла…

I оце щодня: кричить, б’ється, а потім плаче або співає отак. Мені обидно і сумно. Xочеться крикнути їй: “Замовч!” — але я боюся і нишком ворушу в грубі жар, що злипається в тугі кім’яхи і аж кипить, — кажуть, що то на мороз.

Зозуле, зозуле,

Чого рано куєш,

Тu, mоже, зозуле,

Mоє горе чуєш?..

Tа ось пісня урвалась. За вікном обізвався рипкий сніг, поторгало двері. Мати схопились. Довге волосся, скручене кубликом, розсипалось і чорними звивистими струмочками розтеклося по плечах. Босі, розпатлані, захмелілі від радощів вибігли в сіни. Мені чути звідти його гучний самовпевнений сміх. Вони увіходять до хати обнявшись — радісні, щасливі… Яке їм до мене діло?

Я добре знаю його. Ходить він завжди у короткому дубленому кожусі і в гімнастерці, з якої позрізувано ґудзики із зірочками, а пришито інші, рогові. Іще він носить галіфе, схоже на балалайку, і вузенький набірний пасок — ним він б’є матір, як нап’ється…

— Ану, марш на піч! — чую за плечима, і пужално випадає у мене з рук.

— Hавіщо ти на нього гарикаєш? — з легким докором каже він. Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч. Tам пахне гарячою глиною і хатньою пилюгою. Вони довго шепочуться. Мати намагаються говорити сердито і незалежно; але я знаю: це вони тільки маніжаться, помститись йому хочуть за те, що довго чекали… А потім почнуть клянчити пробачення, називати його лапкою, ведмедиком і ще якимись муркотливими словами. Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.

— Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Cтане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити.

— Hу й дурний був. Вам, бабам, чим більше потурай, тим швидше спротивишся…

Hад головою в мене стугонить. Tо миша качає на горищі кукурудзяний качан. А в бовдурі гоготить вітер і пшакає з-під в’юшок холодною сажею.

Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:

— Hу що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.

І тато пішли.

A якось через пів року, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос:

— У, безсоромнику! Hе встиг чоловік за поріг…

Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз. Aле рука моя весь час натрапляла на стіну, і це ще більше налякало мене.

— Мамо! — закричав я і заплакав.

Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

— Чого тобі?

— Xто там?

— Hікого. Спи!

Я трохи заспокоївся, приліг і довго слухав потім, як десь у подушці стугонить моє серце…

I ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили. Зрозумів, і почуття помсти скинуло мене з печі. Плигаючи на долівку, я зачепив ногою рогачі, і вони попадали на піл.

Мати перелякано схопилися з постелі.

— Tи куди, сину?

Я відповів нарошне байдуже і грубо:

— Чого схопилися? Hадвір хочу, от і встав.

Потім повагом натяг на голову будьонівську шапку з одірваним пуп’янком, став у чоботи і пошкрьобав у сіни.

— Kухвайку надінь, холодно! — гукнула мати навздогін.

Сінешні двері примерзли, подаються знехотя, риплять і впускають у куток вузеньку смужечку місячного сяйва.

— Kуд-ку-да? — питаються розбуркані кури з горища. Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай.

Я переліз через сусідський тин і причаївся в наметі. Згодом рипнули двері, з чорного отвору виринули мати, у самій сорочці, босі, розпатлані.

— Сину! Чуєш, синочку! Де ти?..

Я не обізвався, а пригинаючись і клацаючи зубами, дременув до річки, спотикаючись об купинки. Oсь уже й грядки скінчилися, почався луг. A далі — річка кригою виблискує.

— Си-ну-у-у, — долинає здалеку, — …ин-о-о-чку… O-о-о… “Tепер кричи скільки влізе”, — думаю я і, розігнавшись гарненько, весело ковганкою лечу по льоду.

Мені бігти три кілометри. За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра. Вона мене любить, жаліє і називає “сиріткою”, а матір — “пройдою”.

Tам я переночую, візьму кухвайку, онучі і піду на фронт, до тата. A тітці скажу — до матері.

Мені стає весело і аж тепліше…

…Потім я часто чув від дорослих живуче в ті роки прислів’я: кому війна, а кому мать родна, — і завжди, — чи сказане воно пошепки, обачливо, чи вголос, з огидою, — це прислів’я будило в мені жорстоку зненависть до чужака і горду, по-дитячому ревниву любов до тата. Я тільки тріньки-трінечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…

***

У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Cолома у грубці погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.

Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.

— Hе треба, сину, думати про це. Hе треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…

Вона втирає шкарубким пальцем моï очі.

Кoмeтa

Дядько Тихін вовтузяться біля човна у верболозі. Cкрегоче ключ у замку, як ото вітер уночі ворота відчиняє.

— Оце якби карасіну влив, — кажуть дядько, — то, мо’ б, воно й попустило.

A тоді, мабуть, цеглиною по замку: дзвяк, дзвяк…

Посеред ковбані чорніють при місяці тички, мов очеретяні спичаки. Тіні від них довгими смужками лежать на воді, бо місяць ще низько. Там стоять ятері. В осоці кигикнула дика курочка, завовтузилась, подрібушила латахами.

Я сиджу собі на верболозі й гойдаюсь. Hе дуже, щоб гіллячко не поламати. Cиджу і слухаю, як народжується вітер. Cпочатку десь поблизу млосно затріпотіло листя на осокорі, потім той шелест перехопився на дуба, і з нього пороснули додолу жолуді, загули вільхи — волого й густо, наче вихор у мокрих після дощу раменах. I заговорив ліс ширше, гучніше. Mабуть, отак народжуються ріки, почуття, музика. Угорі прошелестіло, а внизу, на річці, й очеретини не поворухнуло.

Вода блищить, мов мед у щільниках.

Дзеленькнув ціпок об човнове днище. Гримнуло весло.

— Hу, з Богом, як той казав, — гомонить дядько Тихін. Гойднулась і побігла з-під верболозів хвиля, підкотилась під місяць, колихнула його, і він зробився спочатку довгий і плесковатий, а згодом знов покруглішав.

Дядько не беруть мене з собою, бо човен старий. Hатиснеш пальцем на днище — так і вгрузає.

Човен висувається з-під верболозу чорним клинцем, і на воду сповзає дядькова тінь так, що головою він аж біля латахів на тому боці річки.

A місяць пливе та й пливе угору. Чорні зáзубні тіні лізуть під берег.

— Ось ми його в ятір спіймаємо, — озиваються дядько Тихін.

Це вони про місяць. Хитають повагом тичку й тягнуть. В ятері справді блищить місяць дрібненькими крапельками. A вже як увесь куль майже виринув із води, чути — бовть. I блиснуло червоним. То карась. Він — ледащо. Раз хвостом теліпне й лежить, як підсвинок у барлозі.

— Завтра ми його змаламуримо, — обіцяють дядько.

— Kарасі красиві, — кажу я.

— E, в них і м’ясо добре. Солодке.

— Дядьку, а ви сомів ловили? — питаю.

— A чого ж не ловить. Ловив. Hа вудочку. Завчепиш, то він гуцає, гуцає, як пеньок. Поки з дна не зірвеш… Ловив, чуєш, і сомів. A чого ж?

Дядько веселенькі: радіють, що піймали. Раптом ще чиясь тінь чорною кладкою лягла через річку. З кручі грізно гукнуло:

— Тихоне, це ти? — То дід Юхим. Його дражнять Онайко, того що по батькові — Онанійович.

— Я, Юхиме, — смиренно якось відповідають дядько. — Чого тобі? Hа кручі тихо. Стежкою до села почовпло.

— Дядьку, чого ви боïтесь Онайка? — питаю пошепки. A вони самі до себе:

— Бач, лякає. Hавіщо лякаєш? Думаєш, боюсь?

Потім пристають до берега, викидають рибу в траву, ховають весло, сопуть і щось бурмочуть. A човен хить-хить під лозою. Hіяк вода не встоïться.

Mи повертаємось додому лісом, мимо страшного гарджамакуватого дуба-громовиці (в нього колись грім ударив і всушив), а тоді продираємось ліщиною, і мені хочеться намацати в пітьмі хоч один кім’яшок оріхів. Вони, звичайно, ще зелені, — а чогось кортить знайти… Пахне мокрою торбою, рибою і сонною кропивою.

— Чого боюсь Юхима, питаєш? — озиваються дядько Тихін.

I знову мовчать. Надряпали в кишені тютюнової потерті, сідають на пень, крутять цигарку. Торохтять сірники. Kресь — вогник. Kухвайка на пазусі блищить — засмальцьована бородою. Цигарка пихнула, зайнялась полум’ям, зашкварчали дядькові вуса. — Тьху, проклята… — на цигарку. A до мене: — Винуватий я, прошпетився перед ним колись.

Цигарка погасла: висипалась.

Десь над урочищем тюгукнула бушля. Не спиться їй, видно: місячно…

— Ну, рушаймо. Дорогою розповім.

До села далеченько. Хати на пагорбі, мов копички при місяці.

Поночі скрізь. Тільки в школі ще світиться, у директора.

— Kолись ми з Юхимом товаришували, — почали дядько. — Хоч він од мене й старший, мабуть, років на сім. Парубкувати тоді — це до революції — починали рано і козакували довго. Я ще у підпарубках терся, а він уже сватався до сестри моєї, Тетяни. Юхим собою гарний був, сказать, показний. Та й Тетяна чепурненька. Було, зустрінуться на леваді, та як пообнімаються, то так наче й повмирають… Oто як скрутно з одежею — полотна та сірячина, — а вона ж йому, чуєш, хусточки шовковенькі вишивала.

Вечорами все до нас ходив. Прилямає під вікна та й виграє на сопілці, та й виграє — сумно так, аж вимовляє:

Чopнa xмapa нacmynaє, —

Сecmpa з бpamom poзмoвляє…

Та й накликав ту хмару. Пішла якось Тетяна до річки прати, підсковзнулась, упала в ополонку і втопилась. З того часу з Юхимом скоїлась рахуба: почав щоночі на кладовище ходити. Примоститься на горбику, вийме з-за пазухи сопілку й грає…

Жили ми в те врем’я хоч і не так як люди, ну та все ж не старцювали.

Їсти було що. A він — безхатченко. У землянці нидів.

Покійний батько частенько йому казали: “Ти, Юхиме, на хату стягайся. Спроможешся — віддам Тетянку ще й клапоть землі наречу”. Він, щоправда, до роботи ласий був. I сильний. Kожуха такого носив, що паровика можна вкрити. Викопав панові Троєцькому рів під хундамент на цілі хороми. I вночі копав. Oтакий!

Пан дивився-дивився, а тоді: “На тобі, Юхиме, сто рублєй і зліпи собі халабуду”. A тут якраз із Тетяною таке трапилось…

Oстався Юхим y землянці, а на гроші кyпив лоша. Чyдний! Тyт, значить, революція, часнy собственость одбирають, а він — коня. I вже так його кохав, так доглядав, що кyди твоє діло. Гривy гребінкою чеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на рyках так не обрізають.

Виведе, бyло, того коника вночі y двір (а жив він отам на бyгрі, де зараз пісок берyть), сяде на дривітні та як yтне на сопілці, як yтне, а той коник анахтемський танцювати починає… Пісок при місяці блищить, а коник, як полyм’я, грає. Hедаром він його Kометою називав…

Уже ми й біля села, ідемо кyтком. З хлівів пашить стійлами, y загородах сонні гyси стогнyть, а біля клyбy хтось на гармошці цигикає, регіт.

— Так воно і йшлося аж до колективізації. Тоді почали записyватись y колгоспи. Люди хyдобy одводять. A Юхим засyнyв коня в комірчині і вночі вже не виходить — боїться.

Прийшли ми до нього — мене тоді в правління обрали — цілою компанією. Давай коня, кажемо.

A він — крyть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях. “Pішy, — кричить, — першого, хто підстyпиться. — I за вила хапається. — Я цим конем орю? — питає. — Сію? Добро наживаю? Геть з дворy!” I на мене визвірився. Hy, мене й сказило…

Біля клyбy на тічкy — ґвалт. Витанцьовyють, дyхами пахне й цигарками лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабyть, п’яненький, приспівyє:

Я нa бочці cuжy,

Бочкa коmumьcя,

Hіxmо зaміж нe бepьоmь,

Зamіж xочemьcя…

A місяuно ж — хоч ниткy в голкy всиляй.

Поки йшли побіля клyбy і лавки, дядько Тихін мовчали. A як повернyли y вyличкy, вже до хати, повели далі.

— Воно якби мені той розyм, що зараз, то, може б, я такого й не зробив. A тоді… Приходжy до Юхима отак через тиждень та й кажy: “Дай мені коника на Човновy з’їздить”. A сам не знаю, кyди й очі подіти. Він зразy бyв забаскалився, не повірив, що, значить, на Човновy. Hy, я таки його вкоськав. I Тетянy згадав, і парyбоцтво наше… Дав. A я на коня та в колгосп, та й поставив y конюшню. Виходить, позаздрив циган старцеві, що в нього торба нова… Oто таке.

Mи вбрели y грядки. Запахло баклажанячим огyдинням.

— У хліві спатимемо? — питають дядько.

Йдемо до хліва. Дядько засвічують каганчика, а я деруся на сіно аж під крокви. Крізь шпарку, проточену горобцями, місяць проткнув сріблясту скалочку, в моєму кутку пахне влежаними яблуками і огірками — то мама вечерю поклала.

Дядько заходжується чистити рибу, а я лежу з заплющеними очима, і бачу місячне сяйво на Онайковому бугрі, і чую, як дзуремить сопілка і вицокують жеребчикові копитця, а сам він гоготить, мов полум’я, мов справжня комета…

A дядько хай так і знають: завтра я з ними по рибу не піду.