Почувши кроки, Ярина підняла очі від розгорнутої книги і... — Артема накрило хвилею ясного світла. Він став як укопаний.
Упізнавши в хлопцеві того із нічних “гостей”, кого вона бачила напевне, дівчина полохливо озирнулася за дядьком чи тіткою. Але неподалік не було нікого. Що таке? Їй зараз доведеться вислуховувати від нього якісь пояснення?
Хлопець, ніби вагаючись, знову ступив кілька кроків — він ішов стежкою поміж городиною, а Ярина так стривожилася, мовби перед смертельною небезпекою. В горлі ніби грудка стала й не давала зітхнути.
Де ж це всі поділися? Хоч би тітка Наталя визирнула у вікно... Чи хай би дядько Павло приніс жменьку полуниць з грядки. Може, гукнути на допомогу?..
Але Артем уже підійшов зовсім близько і посміхнувся:
— Привіт!
— Привіт! — промовила, ніби відбилося відлуння. — Ти, напевне, до дядька Павла? — затуркотіла квапливими словами. — Він десь на подвір’ї. Або зайшов у будинок. Там його знайдеш. Він вдома. Може, зараз і сюди прийде... Чи гукнути? То я...
— Та ми вже бачилися, — тихо сказав хлопець, переступаючи з ноги на ногу. — Тільки я думав, що це твій тато.
— Хто — дядько Павло? Ні, дядько Павло мені дядько, — заплуталася дівчина в словах.
— Та тепер знаю...
— Авжеж...
І обоє змовкли. Ярина дивилася в книгу, ніби зараз для неї не було нічого цікавішого. Артем стовбичив на стежці. Що тут скажеш, якщо перед
тобою людина занурилася в читання? Знічев’я почав колупати носком кросівка міні-терикон свіжої землі, що вирив роботящий кріт. Зніяковілість додавала підліткам неспокою.
— Отже, якщо ти з дядьком бачився, значить, прийшов до мене?
Ярина так і не підняла голови, і Артемові здалося, що вона просто почала вголос читати. Та ні — вона його питається! Навіть зиркнула з-під розтріпаної гривки.
— Взагалі так, до тебе...
— То сідай.
Артем слухняно, наче школяр на уроці, примостився на лавці. Тепер їхні очі опинилися майже на одному рівні, і Ярині не треба було поглядати на хлопця знизу вгору. Вона дивилася прямо, без остраху, приховуючи властиву їй сором’язливість.
— Я хотів тобі подякувати, — почав першим Артем.
— За що?
— Ти не вказала на мене... не упізнала там... у кабінеті поліцейського.
— А... Так... Проте це не такий вже й благородний вчинок.
— Хіба?
— Я злякалася, що ти помстишся. Про бандитів стільки різних страхіть розповідають. От я й промовчала...
— І ось зараз мене злякалася?
— Злякалася... Я ж не знала, що ти... що тебе не слід боятися.
— Не слід, — усміхнувся Артем. — Хіба я бандит?
— Я вже чула, що ти чемпіон з танців.
— Так.
— А навіщо поліз красти?
Це непокоїло Ярину з тієї миті, відколи побачила Артема в кабінеті офіцера громади. Саме Артема, бо Сашко із Саньком, вочевидь, можуть і не таке накоїти, а ось він не скидався на злочинця...
— Сам не зчувся... Набридло вислуховувати насмішки... Хотів довести, що не боягуз...
— А тобі було страшно? — спитала Ярина, і голос її затремтів.
— Ще й як! Особливо, коли тебе побачив! І зрозумів, що ти на мене дивишся!
— Нічого собі! То я така страшнюча? Як жах на крилах ночі? — Ярині вже стало весело.
— Я тоді й себе налякався би, побачивши в дзеркалі! — усміхнувся Артем. — І в бабая повірив би, в що завгодно!
— А як я настрашилася — ти не уявляєш! — сміючись, сказала дівчинка.
— Мене?
— Тебе! Розплющую очі — а на мене хтось дивиться! За вікном злива... У сусідній кімнаті — шурхіт... А в моїй — хтось чужий!!! Жах!
— Жах! — погодився Артем. — Ото нагнали страху!
— Атож!!!
— Ти тут надовго? На все літо?
— Так. Дядько винайняв цей дім. А ти?
— У нас тут дача. Вже друге літо. Ми із мамою та ще батько приїздить, коли має час. А так він більше в місті.То ти мене вибачиш, що тебе
налякав? — уже без сміху спитав Артем.
Ярина теж стала серйозною і глянула йому в очі.
— Вибачаю. А ти мене? Я ж теж тебе... налякала...
— Звісно, вибачаю. То ми друзі? — він простяг дівчині правицю.
— Угу, — злегка потиснула її Яринка, ніяковіючи з усього того, що відбувається.
Тепер вони сиділи мовчки і вслухалися — кожен в самого себе...