Псалом Давида : роман / Оксана Радушинська. — К. : Знання, 2026. — 238 с

Радушинська, Оксана

Псалом Давида : роман / Оксана Радушинська.  — К. : Знання, 2026. — 238 с.

Капітан ЗСУ Олег Давидович Жук на псевдо «Давид» підривається на ворожій розтяжці на Луганщині восени 2015 року. Після тривалого балансування на межі життя і смерті та ампутації ноги він стикається з невідомою дотепер реальністю і починає шлях до себе нового в статусі людини з інвалідністю та «божевільного атовця», змушеного повернутися до цивільного життя. Проте настає лютий 2022 року — і Давид знову одягає піксельний однострій. У нього за спиною не лише роки до­свіду та складних випробувань, а й кохання, яке потрібно зберегти. Бо ж лише любов, вірність, милосердя, віра й надія мають силу, що допомагає триматися і виживати за найскладніших обставин.

Зміст

Розділ перший…………………………………………………7

Розділ другий…………………………………………………72

Розділ третій…………………………………………………146

Осінь, 2015. Схід України.

Територія проведення АТО

…Під ступнею хруснула розтяжка. Олег метнувся до пригорбка падаючи. Його накрив гучний вибух, а навздогін — різкий біль пронизав ноги і спину!

Це вже було. Позаминулої ночі вві сні він підірвався на розтяжці. Як і тепер, йшли вчотирьох із хлопцями в розвідку: двоє — попереду, двоє — позаду і трохи збоку. Він не помітив розтяжку, замасковану в опалому листі. Почув характерний звук… метнувся убік… гримнув вибух… Уві сні він помер. А зараз?

Пріле опале листя, просочене різким запахом землі, забагрянилося кров’ю. Болю немає. Але якось дивно — ніби й тіла немає, є тільки голова з думками. А тіло, що ж? Спробував поворухнути ногою — вона неприродно викрутилася. Уся штанина, аж до стегна, почорніла від крові. Зрозуміло: нога зламана. Тільки це не все… Щось іще… Щось зі спиною…

— Давиде, ти як, отямився? — проступив у мареві Льошка «Студент» — голос, наче крізь металеву трубу, кожне слово б’є молотом по голові.

— Хріново, ніг не відчуваю. Що з хлопцями?

— Дід — двохсотий. У нього під ногами рвонуло. Ми з Михасем — у нормі.

— Яке в нормі? Кров на голові.

— То трохи зачепило. Тут інше. Поки ти був у відключці, ми вже трохи повоювали. Сєпари почули вибух, кинулися сюди. Наших не підпускають. Словом, боєприпаси — усьо. Треба вибиратися, командире.

Олег остаточно опритомнів. Спробував підвестися з землі, обперся на лікті. Взявся проступати біль. Сильний. Поперек сперезало, аж застогнав.

Неподалік чулися автоматні черги, на які одиничними пострілами відповідав Михась.

Сонце стояло високо. А вийшли вони на світанку. Довго пробув без тями.

— Де мій автомат? — намацав рукою зброю, підтягнув ближче. — Ви з Михасем зараз пробирайтеся до наших. Я вас прикриватиму.

— Командире, ми без тебе не підемо! — запротестував Студент.

Довгов’язий хлопчина, другокурсник педвишу, історичний факультет. Перший зі свого курсу пішов добровольцем на схід.

«От, до прикладу, стану я вчителем, буду навчати дітей. Запитає мене якийсь п’ятикласник: “Олексію Вікторовичу, що ви знаєте про конфлікт на сході країни?” А я що? Пик-мик… Мовляв, розумієш, Юрку чи Сергійку, знаю те, що пишуть у книжках. Я ж там не був. Я в той час навчався, щоб бути вчителем, щоб тепер навчати тебе історії… А він мені: “Який же ви історик, коли самі історію не творили?”»

— Студенте, це наказ! — гаркнув Олег. — Дай аптечку. Михасю!

— Слухаю!

— Проберетеся за балкою, повз яку ми йшли. Я хвилин за дванадцять здійму канонаду. Відволічу їх. А ви біжіть щосили!

— Але ж, командире… Вони тебе тут візьмуть…

— Мене? — оскалився. — Заслиняться мене взяти. Граната є?

— Дві.

— Давай обидві.

— Нащо? Підірвати себе надумав? Нафіга таке геройство? Будемо вибиратися разом!

— Не себе підірвати, а сєпарів, якщо близько підійдуть, — відказав якомога спокійніше. — Я ж не герой якийсь, я жити хочу, — всміхнувся криво. — Коли стемніє — прийдете по мене з підмогою, евакуюєте. Це години зо три протриматися. Всього нічого. Зможу.

— З двома гранатами та «калашем» із одним магазином протримаєшся? — буркнув Михась.

— Коротше! Це наказ. Виконувати! — гаркнув Олег.

— Візьми ще мій автомат, — Студент поклав поруч із ним свою зброю.

— Давайте, хлопці, гайда!

Піксельні спини розчинилися поміж гіллям із поріділим жовто-бурим листям.

Зціпивши зуби, щоб не скрикнути від болю, Олег підповз до поваленого стовбура дерева, розташувався за ним, як за оборонною спорудою.

Переламана нога волочилася, залишаючи у жовтому листі брудні червоні потьоки. Михась зі Студентом, поки Олег був у відключці, затягнули йому ногу джгутом майже біля паху. То як мертвому припарка, та все ж…

Дістав з аптечки укол знеболювального (хороша аптечка, американська, дяка волонтерам), вколов у стегно просто через одяг.

О, тут ще й шоколадний батончик Mars.

Саме час для солоденького.

Розірвав обгортку, вкусив — рот наповнився приємним карамельно-шоколадним смаком…

…

— Вам скільки ложечок цукру до кави?

— Ого, який сервіс! — здивовано засміявся, сідаючи до столу, збитого з дерев’яних ящиків з-під снарядів до «Гіацинтів». — Усього дві доби не був у розташуванні, а в нас — такі приємні нововведення, таке обслуговування. Чи це вже вступила в дію реформа армії?

— Ні. Це одноразова акція, — відказала з притиском, спопеляючи глибоким поглядом очей чайного кольору.

У великій алюмінієвій чашці парував чорний ароматний напій.

— То ж без цукру… Як же так? — сьорбнув Олег і кинув їй навздогін претензію.

— Всиплете собі, скільки захочете, — навіть не озирнулася.

Не зміг стримати усмішки — чи то від тепла, яке несподівано розіллялося у грудях від погляду цієї дівчини, чи від гарячого напою, що ароматно наповнив простір таким благородним духом львівських кав’ярень.

— Студенте, це хто? — запитав, коли гонорова незнайомка зникла у бліндажі.

— Юлька-медичка. Її учора привіз замполіт бригади. Вона до нас приїжджала з волонтерами, не пригадуєш?

— Ні, не пригадую. Виходить, тепер служить? Хм… Цікаве таке доукомплектування… Втім як вже є. І таких «бійців» треба.

— Та вона нічого така, — розплився Студент котячою усмішкою. — Тобто в медикаментах шарить.

— Я так і подумав, — Олег постарався вдати цілковиту байдужість.

Він злукавив, що не пам’ятає дівчину. Пам’ятає. Озирнувся на її голос, коли вперше привезла волонтерську допомогу для їхнього підрозділу. Захотів підійти, познайомитися, але… чкурнув чимдалі, наче хлопчисько. Не треба йому зараз оцього, що здатне перевернути світ і зруйнувати бодай видимість сталого життя, уявну твердиню, яка й без того підступно хитається…

Олег Давидович Жук, псевдо «Давид». Сорокатрирічний капітан у відставці. У вересні 14-го пішов добровольцем. Ну, як пішов?.. Здійняв бучу в військкоматі, обматюкав офіцера, який мурижив, що в спеціалістах із його кваліфікацією немає потреби на території конфлікту. Після бійки, яку зчинив, викликали поліцію і… дали повістку. Ось уже минає рік, як служить командиром розвідувального підрозділу в бригаді гармашів. А вдома залишилася дружина і донька-студентка. Обоє не зрозуміли його вчинку. Образилися. Потім, наче б, попустило, але… Та що «але»? З дружиною вже давно все «але»… але живуть, бо в багатьох так.

— А що ви маєте проти моєї присутності в розташуванні, Олеже Давидовичу? — метнула блискавки з очей санінструкторка.

— Нічого не маю проти. Хочу зрозуміти, чи ти — от чисто теоретичне запитання — не втратиш свідомість, коли побачиш у когось із бійців відірвану руку чи ногу? Крові взагалі не боїшся?

— Крові я не боюсь. І «тикати» мені не треба!

— Перша частина відповіді мене цілком влаштовує. А щодо другої… Припини, дівчино. Ніхто тобі «викати» не буде. Ми не на світському рауті. Давай дещо простіше…

— Слова які знаєте: «світський раут», — єхидно перекривила.

— Ти чого як їжак?

— Нічого. Відколи тут, наче у пекло потрапила!.. Або сумніви в моїй профпридатності, або залицяння якісь тупі. Я не приїхала сюди, щоб заміж вискочити. Я — задля справи. Я — медик! Хочу прислужитися країні! Зрозуміло?

— Що ж незрозумілого? — знизав плечима. — Займайтеся своїми справами, Юліє… Як вас по батькові?

— Олегівна.

— О, то ми тезки!

— З татом моїм ви тезки. А мене звати Юлія. У вас все, командире? Чи якусь таблетку, може?

— Дякую. Не треба.

Вона ладна була розплакатися від незрозумілої образи і відчуття власної недолугості. Але стерпіла. Вкотре. Дочекалася, поки зможе піти подалі і вже тоді дала волю сльозам.

Вона тепер часто плакала. Коли влітку поїхала з волонтерами і побачила… все, що побачила під Слов’янськом. Коли потрапила на цвинтар зі свіжим захороненням українських безіменних бійців неподалік Старобільська. І на своє наївне припущення: «Їхні рештки мають ідентифікувати за допомогою ДНК», — почула відповідь військового, котрий їх супроводжував: «Яке нахер ДНК? Там рука — одного, нога — другого, решта — третього і п’ятого… Згребли шматки м’яса, скидали до трун і закопали!».

Вона плакала від безпорадності, від неможливості щось суттєво змінити. А потім пішла до військкомату і попросилася на фронт. До декрету Юля працювала медсестрою в райлікарні. Потім — народження сина, швидке розлучення з чоловіком, переїзд до батьків, перший синів зубчик, перше «ба-ба».

Вона стояла екіпірована на порозі хати і плакала. Батько мовчки потупив очі в підлогу. Мама скрушно зітхала і раз по раз хрестила її. Матвійко, наче відчувши, що мама їде, прокинувся в ліжечку і почав капризувати.

— Мам, бережи його! — кинула ридма ридаючи і метнулася за двері, аби не передумати.

Розуміла: якщо візьме дитину на руки — відірве разом із серцем. Але серце однаково залишилося там, із сином. Тепер, в розташуванні, плакала від суму за малим і від морального пресу, під який потрапила в підрозділі.

— Медика! Сюди медика!

Вискочила з намету. Побігла на крик за дальні бліндажі. Там нерішуче застигли кілька військових під прицілом п’яного, як сльота, армійця з автоматом. Він ледве стояв на ногах, розмахуючи зброєю і вивергав із себе безперервний потік матюків, погрожував розстріляти кожного, хто наблизиться, підірвати усе до бісової матері, а потім — порішити себе.

Звідкись узявся Давид. Як опинився біля п’яниці — і сам незчувся. Одним вправним рухом відібрав у порушника порядку автомат, скрутив йому руки за спиною, аж захрустіло в сухожиллях — від болю чоловік просів до землі.

— Він що, п’яний? — навіщось перепитала Юля очевидне.

— А який же? — гаркнув Давид. — Носять їм із села «паленку», а ці барани купують, п’ють і дуріють! Та якби ж тільки себе труїли — хрін із ними! Вони в гарячці всіх довкола можуть перестріляти! Роби з ним щось, лікарко! А ні — просто тут прикінчу його, і потому! Похоронять вдома, як героя, матері його лихо!..

На підтвердження своїх намірів, він вгатив випиваці попід ребра, аж той сторчака полетів на землю. Зарившись обличчям у суміш піщаного ґрунту і трави, п’яний боєць почав здригатися від позивів до блювання.

— Його потрібно підвести, щоб не захлинувся блювотними масами. Промити шлунок. Чаю міцного зробити, без цукру. І поставити крапельницю з вітамінної «бовтанки». Можна ще сібазон вколоти, — проджеркотіла, наче на іспиті.

Давид мовчки втупився у неї поглядом. Вичекав мить.

— Ну?! Давай, медицина, вколюй йому свої «бовтанки», не стій як засватана!

Юля прожогом кинулася до намету з медичним хрестом при вході — роздрукувала якогось дня на принтері і прикріпила у прозорому файлі таке символічне зображення цільового призначення свого намету.

Ухопивши медичну сумку з усім необхідним, примчала до місця сутички.

Під керівництвом санінструкторки, п’яницю, який вже проблювався, перенесли до бліндажа. Там із підручних засобів зладнала стійку для крапельниці, ввела голку у вену, закріпила. Трохи зачекала, щоб переконатися, що чоловік не почне заподіювати собі шкоди і що розчин рівномірно вводиться через трубочку системи.

На виході мало не зіштовхнулася з Давидом. Погляд у нього чіпкий, недобрий, наче в крука.

— З ним все буде добре, — сповістила Юлія, ніби перед нею стояв родич пацієнта, та враз, наштрикнувшись на колючий позір, сама наїжачилася. — І, до вашого відома, це не барани, а люди! — з півоберту пішла у наступ. — А психіка людини може давати збої — має таку хибу. Особливо — на війні! Ви, як командир, мали б ставитися до цього з розумінням, а не силу застосовувати!

— Що? — отетерів він. — Мала, ти мені ще нотації почитай!

— Я не мала! І не кричіть на мене! Не маєте такого права! — Юля, сама того не бажаючи, зірвалася на вереск.

— Вгамуйся, психічна. Вколи собі якесь заспокійливе, — обдав зневагою, наче пожбурив на голову відро холодної води.

— Та ви… Та ти… Та таких, як ти, треба… — не дібрала слів, щоб виказати презирство і гнів, який по вінця сповнив межу її терпіння.

Аж раптом краєм ока вловила вишкірені мармизи випадкових свідків цієї перепалки — кількох армійців, які курили неподалік бліндажа.

«Ой, леле! Як же по-дурному вона зараз виглядає!..»

Вмовкла на півслові. Набрала повні груди повітря, намагаючись вгамувати емоції, які клекотали з нечуваною силою. Зміряла Давида презирливим поглядом, погордо відвернулася від нього і мовчки пішла геть.

Розуміла, що вони дивляться їй у спину… і сміються.

Надалі Давид і Юля намагалися обминати одне одного і спілкувалися виключно за крайньої необхідності. Допоки волею випадку не опинилися в кабіні однієї автівки — обом знадобилося їхати у штаб бригади: санінструкторці поповнити запас медикаментів, а командиру розвідників — з якоїсь іншої потреби.

Усю дорогу в один бік здолали мовчки. Юля уперто дивилася поперед себе крізь вітрове скло, хіба відволікаючись і обзиваючись до військових на блокпостах, коли показувала їм свої документи і відповідала на запитання.

Назад поверталися у сутінках.

На блокпосту, який проїжджали кілька годин тому, змінилася варта.

Пригальмували перед бетонним блоком із написом «СТІЙ».

З протилежного боку дороги військові оглядали старий зелений «москвич». Раптом клацнули зведені затвори автоматів, команда «Лежати! Обличчям в асфальт!».

Водія поклали долілиць на дорогу, скрутивши руки — той навіть не став чинити опір. У салоні автівки знайшли автомат і гранати, прикриті ковдрою.

На якийсь час рух через блокпост загальмувався, поки розбиралися з недолугим контрабандистом.

— Пароль? — підійшов нарешті лейтенант до їхньої автівки.

— Вареники з вишнями.

Після заходу сонця пароль змінився.

— Документи. Обоє.

Давид подав свої і Юлині документи. Військовий хвилину вивчав їх, присвічуючи собі ліхтариком, тоді повернув назад.

— Куди їдете?

— Ще кілометрів п’ятнадцять. У розташування підрозділу, — відказав Давид.

— Відкрий багажник.

Поки перевіряли вміст багажника, інший військовий відчинив двері автомобіля з боку пасажирки. Юля вочевидь впала в око молодому бійцю — якийсь неоковирний комплімент; нахабно-усміхнений, засмальцьований, ще зовсім юнацький писок з-під кевларового шолома і… її крижаний погляд у відповідь, замість очікуваної усмішки та привітливого щебетання.

— Ого, яка грізна! — насупився. — А може, я закохався?

— А може, я — ні! — як відрізала.

— Тю! Так ти придивися до мене! Сподобаєш! — запевнив боєць. — А давай я тебе кавою пригощу. У нас є, волонтери привезли.

— Дякую, ні.

— А ти залишайся з нами — може, пізніше покавуємо.

— Не можу.

— Чому?

— Бо маю повернутися в розташування. Ти що, дитина, такі запитання ставити?

— Я не дитина. Я тут виконую функції дотримання правопорядку і оборони. І можу затримати тебе, якщо мені здасться, що твої документи підроблені, — грайливого настрою молодшого сержанта як не було.

— Ти з дуба впав?!

— Виходь з машини!

— Що?

— З машини, сказав! — рвучко наставив на неї автомат.

Юля повільно сповзла з сидіння і завмерла біля автівки під прицілом автомата в руках ошалілого бійця.

Давид і військовий, котрий перевіряв багажник, метнулися до них.

— Ти чого чудиш? Опусти зброю! — гаркнув напарник.

— У неї документи в нормі? Ти перевірив?

— Перевірив. У нормі. Відставити зброю!

Нехотя послухався.

— Йди! — наказав йому старший.

Ще мить затримався, обдаючи прискіпливим поглядом то Юлю, то її супутника-військового. Але наказ старшого за званням не підлягав обговоренню. Тож, зрештою, набурмосений, як ображена дитина, поволі відійшов від машини.

Юля полегшено видихнула.

— Молодий… рве дах… — просто пояснив військовий, начебто вибачаючись за побратима. — Щойно виявив зброю у гаврика в «москвичі», і вже уявив себе суперменом. Не сердься, — глянув на санінструкторку.

Дівчина лише сіпнула плечима, мовляв, про що говорити.

— Чому «гаврика»? — перепитав Давид.

— Бо це не його зброя. Дали місцевому, щоб перевіз через блокпост. Чи залякали, чи заплатили… Який з нього контрабандист — ледве не помер від переляку, коли вклали пикою в асфальт. Слухай, закурити буде? — звернувся до Давида.

— Так.

Чоловіки відійшли кілька кроків від машини, прикурили цигарки і стали про щось розмовляти. Юля не чула їхньої мови, лише спостерігала за двома постатями у сутінках, котрі невідворотно хапали за очі.

Не сказати, щоб вона злякалася витівки бійця, але й приємного мало. У своєму підрозділі вже втокмачила гарячковим кандидатам на швидку інтрижку, що з нею такий варіант не пройде і ловити їм нічого. Комусь роз’яснила аргументами, комусь довелося за допомогою міцного слівця втовкмачити, аби до неї зверталися виключно зі скаргами на погане самопочуття. А тут — хтозна, що в кого… під шоломом?

Раз по раз Юля кидала швидкий погляд на свого супутника, бо чомусь тільки від усвідомлення, що він неподалік, почувалася спокійніше.

— Щасливої дороги! — махнув рукою військовий, коли Давид, докуривши, рушив до автівки.

— Удачі, брате! — відказав той.

Тим часом густа темінь впала щільним полотном від неба до землі. Тільки фари автівки вихоплювали попереду шматки роздовбаної дороги, яка більше нагадувала напрямок. Петляючи поміж більшими і меншими ямами в асфальті, Давид натискав на газ, аби швидше дістатися до місцерозташування.

— Може, мир? — зовсім неочікувано і навіть недоречно перервав він мовчанку.

Юля здригнулася від несподіванки. Серце умить підступно загупало в скронях, а думки заметушилися з нечуваною швидкістю. Зрозуміла, що це — до неї.

— Я з вами не сварилася, — відказала якомога байдужіше.

— Ми, начебто, вже перейшли на «ти». Ні? Слухай, давай якось порозуміємося, а то, блін, як підлітки…

Глянула на нього — у мороці салону тільки блякле світло приладів на панелі непевно підсвічувало риси обличчя. Чіпко дивився вперед, аби не вскочити колесом в яму. Скидається, наче він зовсім не з Юлею розмовляє, а сам із собою.

Але ось — швидкий погляд, кинутий на неї, аби переконатися, чи дівчина його почула.

— Чому ви… ти мене постійно кпиниш? — вирішила запитати прямо в лоба. — Це такий спосіб самоутвердитися? Показати свою перевагу в очах інших бійців? Чи гендерна ненависть?

— Та ні, Юль, все ти навигадувала, — сказав так просто, навіть по-рідному, наче вони — близькі люди, які через якусь дурницю зовсім трохи погиркалися, але від того аж ніяк не зчужіли. — У нас до тебе була санінструкторка — жінка під п’ятдесят. Для когось — мама, для когось — сестра. І укол в дупу могла вліпити, і в мордяку зацідити п’яниці, і сто грамів прописати для лікування нервів, і сама з нами випити — все з тією ж метою… І снаряди допомагала носити пацанятам. І на завдання з ними їздила. Вона загинула. Я не хочу, щоб і ти загинула. А ще хочу бути впевнений, що коли хтось із наших хлопців чи я будемо потребувати твоєї допомоги — ти не розгубишся, не запанікуєш, не почнеш плакати. Навіть якщо в пораненого кишки будуть вивернуті назовні, юшитиме кровисько. Розумієш? Тільки від тебе тоді буде залежати порятунок… Так, я різкий, вимогливий, нетерплячий буваю… Обіцяю: надалі постараюся бути чемним, — навіть засміявся від цієї обітниці, наче не чекав від себе такого. — Ти молодець. Ти все робиш правильно при проносах, коли «черепок» рве від болю, при алкогольному отруєнні допомагаєш. Ось тільки поранених дотепер не бачила. Пощастило…

На третю ніч почався гарматний обстріл з боку захопленої росіянами території. На передову висунулися гармаші бригади, щоб заглушити ворожий вогонь і надати адекватну відповідь. Небо спалахувало хворобливо-яскравими вибухами і розривалося від бухкання снарядів. Раз по раз земля здригалася зляканим тремтінням, ніби в її правічній глибині заворушилася розтривожена могутня сила, здатна у своїй неконтрольованій люті знищити все живе.

Гармаші повернулися під ранок. Ще з дороги попередили, що везуть важкопораненого. Евакуацію до госпіталю викликали, але поки ті доберуться — має прийняти медичка.

Бійця посмугувало осколковим вибухом, контузило. Він був при тямі, надривно скрикував від болю і белькотів, що мама засмутиться, коли дізнається про його поранення…